* * *
б. єгіазаряну
найретельніше оберігається те, що віддається задарма.
дар, який не вичерпується своїм смислом, сутність якого повною мірою проявляється в кожній нашій часточці, в якій би точці його не зафіксували, це дар з відчуттям володіння всесвіту, який таким залишається і будучи розданим, тобто стає найвищим ступенем влади.
чи бачили ви в собі, як сходить сонце, яким ви милувалися на вранішньому полі молодої пшениці?
чи відчували, як заливає вас тепла хвиля просвітлення і як воно осяває чи радше вибудовує всередині той світ, який колись поставав зі світла першого слова?
не шукайте художника в природі породженій, коли ви стоїте перед його полотном, – шукайте його в собі, у власній природі породжуючій.
ви бачите, яким лайном захаращується довкілля, загляньте в себе, може, це вилізло з нас?
і не те, що ми забагато мурзаємо туалетного паперу, це лиш клопоти гігієни.
проблема в тому, що ніхто не знає, чим мурзається гербовий папір, який залишають на високих катедрах.
і як побачити в собі руйнацію, коли з кінчика пера лізуть лише добрі наміри?
але ж десь усередині вже відбувся цей розрух, перш ніж з’явитися на папері.
і ось сонце сходить лише на лінії горизонту, назустріч якому підставляється тільки тьма погаслої людини, що валяється на піску.
ми прагнемо зрозуміти, що відбувається навколо, ми хочемо, щоб розуміли і те що, відбувається в нас, адже нерозуміння — це спосіб знищення особистости поза нашими межами, тому слова: „ щастя – це коли тебе розуміють”, звучать дуже зримо, як ненав’язливий поклик порятунку.
але розуміння передбачає межі, міру осмислення і болісне відчуття кінечности, я ж хотів би щоб ви насмілилися дарувати собі безмежне щастя через відчуття, через переступ усіх кордонів, бути сяйвом бодай одну мить свого життя.
а розуміння – воно прийде потім, у вигляді світла назустріч сонцю, назустріч першому слову.
* * *

зябова оранка сірої речовини, попри всі зиґзаґи, знову завершилася паралельною посадкою звивин.
все зацвіло медовим місяцем,
лиш зрідка іржавіють тихі розмови на ладан
та шизуваті зірочки хизуються на верхівках баксуватих вибриків

слова поїдають одне одного, мов очманілі тварини, котрі осиротіли після авеля. я хотів одомашнити їх в огорожі вірша,
але своєю поведінкою надто схожі вони на каїна.

десь із нетрів народу появились напівнароджені-напівродимі абстрактні дітки.
теоретично плутані й надто таємні, хоч на практиці звичайні засранці, але мали відунське татуювання на язиках і коли хтось, заблукавши в мороці, питався в них дороги, ті просто показували язика і на тому місці, де темніло людиною, появлялася світла пляма маняка...
хоч вона трохи скидалася на відбиток сідниць, це нікому не заважало пристосувати її до голови як німб – і все прояснялося.

яка приємна несподіванка
обрати себе обранцем бога.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20