* * *

мертві дерева скриплять мов старі костомахи перехняблених дверей.
щось промайнуло в гілках, залишивши, ніби дотиком струму, слід рудої плями десь напівдорозі від очей до спогаду. пам’ять відразу галузиться назустріч підказками, котрі згодом виявляються лиш путанками для слідів.
як густо, виявляється, заселені зсередини простори врем’яних літ.
спалахи видінь нашаровуються, мультиплікуються і перетворюються на сяйво. дехто бачить у цьому прозріння – тоді вже не обов’язково, щоб речі випромінювали чи відбивали світло, – сяйво йде з власних очей, утворюючи особливу зримість, коли все постає часто з протилежними якостями до тих, котрих все життя не розумів чи не міг сприйняти. бо так хочеться знайти зародок вищого розуму там, звідки всі розбігаються від проявів нашого безумства.
моя свідомість в глибині пуста, порожня навіть від мене – простір, де речі й істоти небезпосередньо спілкуються між собою, а часом представляючи вам і мене, з достовірністю – як вм’ятина на подушці – мій сон.
в кожного з нас є свій привид, зроблений з наших уявлень про того, кого ми так безнадійно любили чи боялися ненавидіти.
ми вкладали в нього ті глибинні зачатки ніжності і якісь свої суто душевні відкриття, яким не судилось народитися з нашої душі, бо насправді воно нікому не було потрібне. і коли реальна людина і ця сформована чи породжена нами в контурах реальності істота покидала межі всіх шести відчуттів нашого материнства, нам залишався привид, якого ми могли призивати уявою аж до реальної з’яви в якомусь диві й нескінченно (а головне безбоязно) любити.
це ява, якої ми не можемо покинути, водночас не в змозі й сягнути серед милої нам буденности.
деякі привиди переселялися в древні замки людської самотности, а декотрі кінчають самогубством в останню мить нашого життя, тихо і непомітно, ніби стрілочка наповзла на крапочку.
* * *

поговоримо про те, як провидіння підмінює нам кольори в картинах наших передчуттів (пам'ятаєте, в годара, голубе небо над анфіладами липової алеї перетворюється на криваву ріку), лиш тільки ми в своїх мріях невидимість границь сприймемо за їхню відсутність в речах здавалось прохідних, але перекреслених пунктиром мурашок фатуму.
таємне життя до народження, може, воно щасливіше за дитинство.
але нам поміняли його забуття на невідомість посмертного. звідки нам знати – ми не встигаємо протверезіти до самого виродження. допитуємося розуму, та спасаємось у вірі.
але є долі такої солоности, де щезають навіть повені зруйнованих пустель.

палаючі нори лаври
визміюються з позалюдської сліпоти
в фіолетовий запах зниклої блискавки

небо чорніє і стає прозорим
в каламутному потоці зірок

селяни читають на землі
кров бика

сліди копит напоїли
контурну карту пошуків

втомлений голод наздогнав
залізного коня з пробитим баком

жертва ловить перехрестя
щоб втекти у різні боки

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20