* * *
якось у Києві під минуле різдво біля похмурої лаври появився дивний чоловік з тілом мертвого Шевченка чи ще когось такого бронзового, але з живими очима. і не стояв він нерухомо, лякаючи роззяв, а ходив неспішно поміж людьми, тримаючи перед собою воскову свічку...

колись, років у чотири, здається, не любились мені вечірні сутінки, ця непевна пора, коли і ніч сліпа, і день не бачить. і я, прагнучи світла, снував свої нехитрі спонуки бабусі, що продовжувала порпатись в підсліпуватій кухні. вона й за дня недобачала, і коли я наполегливо дивувався, що можна робити в такому мороці, – бабуся, не відриваючись від горщиків, сказала: «живі люди, дитино..., живі люди мають ще трохи свого вогню».
не пам’ятаю чи стало мені тоді видніше, але слова ці не погасли в мені ніколи. правда, перевіряти людей, наскільки вони живі, в такий спосіб я не наважився б...

ми сиділи з Кононовичем відсторонені автомобілем від вуличної метушні й спостерігали за цим обрядом недоречности.
чоловік підходив впритул до перехожих, торкався їх свічкою і якийсь час стояв непорушно. потім поновлював свою ритуальну ходу.
люди, продовжуючи свої механічні рухи, навіть не намагались включити його в свою свідомість, а якщо й реагували, то досить безцеремонним штурханом.
Кононович, виринувши десь з глибини своїх роздумів, промовив терпким голосом: «та не загориться вона в нього ніколи. тут бувають місця, де від людей темно навіть удень, а повітря таке свинцево важке, що вітер обмітає його стороною, розчахнувшись на дві голови»
махнув рукою і мовчки запалив сигарету. кілька раз затягнувся і розповів таке:
коли наші відчуття тільки наповнилися енергією і ще не усвідомлені, утворюють якесь завихрення в області мозкового зору, змазуючись і водночас взаємопосилюючись, на мить ми можемо бачити всім своїм єством.
в різних випадках це називають інтуїцією, видінням, прозрінням і т. п.
так от, коли в цей час перед тобою опиняється людина, ти можеш дивитися мовби через неї, на той світ, який вона представляє.
інколи воно тебе сліпить аурою, інколи ти бачиш тоненький, ніби булька, людський контур, наповнений темнотою, що клубочиться, або ж просто суцільну сірятину. та у всіх є в глибині палаюча чи жевріюча плямка живого вогню. часом вона може запалити когось надзвичайно сильними почуттями чи навіть засвітити свічку, якщо прочитати над нею відповідне заклинання.
коли ж від людини під твої повіки йде лиш чорнота це людина з мертвого механістичного світу морлоків. в нас їх називають нічвидами. колись від таких людей ховали малих дітей і відвертали худобу.
та зараз, як бачиш, нічвиди заполоняють всі простори нашого життя...
* * *

смеркало. в підворіттях засвічувались собачі очі. під лівим плечем згорбленого фронтона гуртожитку, мов за серце схопило, тліло свічкою вікно. в свій порожній до сірого вулик зліталися студентські бджілки, несли свій емоційний взяток – звичний коктейль з пива, фільму і перших затяжок сигарет. судячи з єдиної на містечко вцілілої афіші, фільм звався убити дракона. наскільки пам'ятаю, незважаючи на всі старання, кіногерой із завданням не впорався і, передавши рицарські обладунки в зал, відправляв глядачів вирішувати проблему вбивства самим у собі. судячи з реплік – дорогою повторно добивали убитих і деяких недобитих персонажів фільму.

в певному місці, підкресленому жирною лінією лавки, цей пунктирний потічок говоріння провалювався в паузу і лиш на відстані двадцяти чотирьох удавів вигулькував зграйкою папужок. на лавці в повному мороці бовваніло кілька силуетів кам'яних баб. і все, що попадало в зону їхнього шипіння і сичання мертвіло. зі своїми драконами вони покінчили вже давно, коли ті спокусились проковтнути їх, тепер успішно справлялись з усім живим, що проростало в терніях або на камені.
хоча найбільше вони воліли, аби те сім'я попадало куди завгодно, лишень не на грядки їхніх внучок.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20