* * *

?дівчинка ловить м'яч. батько намагається утримати її від падіння. м'яч прослизає між руками і зникає.
?стоїть чоловік і розглядає свої порожні знесмислені долоні.
?дівчинка-наречена прощально усміхається з вікна лімузина.
?чорний автомобіль, похилені голови людей з відсутніми обличчями.
розсипана купа чужих викинутих фотографій.
на останньому знімку позував лише м'яч. здавалося, на всі запитання він давав відповідь ідеальною формою колобка.
колобок-відповідь лежить в щілині гамлетівської дилеми між бути і не бути. ми називаємо його безліччю імен – чи-може-можливо-або-якось-хіба-наче-ніби-немов-але-бог. і якось не помічаємо, що він (або точніше: він-вона-воно-і т.д.) перекриває своїм значенням обидва твердження, котрі зважують одне одного на хистких терезах нашого вибору, що він розмиває і границі нашої екзистенції, а всі наші втрати, можливо, лише переміщення чогось поперемінно ідеально-матеріального всередині нас, і наші вуста промовляють бути чи не бути не з власної волі. бо щоб переважити одну з шальок нам треба кинути шматок свого серця, чи щось народжене нами, свою дитину.
цікаво, чи моя дитина знатиме, що вона не дитина.
* * *

ось шаленець бере відрубану голову жінки,
підносить її до рота, але не вгризається в неї, а цілує в губи.
– прощай, анно — чи то пролунало, чи скотилося скупою сльозою.
звичайно, ви розгублені. тим більше що історія веде себе досить амбівалентно. на її зімкнених вустах ані гримаски.
я відчуваю як ваші щирі почуття загинаються в знак запитання. – чому любов пожирає життя?…
а давайте спробуємо описати це цифрами. за кожним числом піфагор передбачав якусь річ або явище, відповідно за всякою подією – число. давайте замінимо ці непевні емоції й усе, що приходить з доброго дива, на ікси та ігреки певних чисел.
де менші, де більші – залежно, якої ваги ви надаєте задіяним речам. езотеричний зміст чисел передбачає і певну магічність їхнього сприймання. і ви побачите, як знак рівняння поєднує речі, – котрі ваш розум навіть в підсвідомість боявся впускати – зі звичайними фізіологічними відправами. можливо, заклавши в логарифми події, між якими зяє прірва відчуження, нам пощастить вичислити любов у середині клубка з обірваних поривань. де лярва-любов, що пожирає тіло, проходить метаморфозою в душевну любов тих, кого розумом не обійняти.
в.в.в.в.

накопичення тягара щоденної покори, що неусвідомлено спружинювався в рефлекторній зоні психіки, ламало основний інстинкт і виштовхувало рештки особистості назустріч смерті. лише там знаходився шанс віднайти волю. чи, роблячи поправку на вимушене солдатське повстримання, використати брутальний тиск тоталітаризму конкретно, як прутень, вдертися в лоно смерті і виприснутися сім'ям свободи в ніколи не знаний і завжди недоступний світ. світ який людина носить в собі, може, як зародок, стаючи при цьому насінням життя на ниві смерті.
і це миттєве оргастичне відчуття перемоги над смертю робить солдата вищим законів життя.
замордовані вічною мерзлотою страху, крила свободи вивільняються смертю, усамітнюючи особистість. смерть зводить нас до крайнього ступеня самотности, бо навіть звір тотального порядку, звір кривавої революції, котрий збаналізував парадоксальну ідею, коли великі слова найкраще розмножуються, якщо їх запліднюють смертю – все, що він убивав через невиправдані сподівання – відправляв у зону небуття неусвідомленої смертородної вини. таким вивертом накидався первородний гріх атеїстам. ця зона виявляється несподівано близькою, співпроникною з нашим буденним життям. тут, під нашими ногами, лежить населення цілої країни. стосовно себе вони мертві, але не можуть щезнути з нашого життя. ті хто їх нищив, простими як цегла і далекими від усвідомлення своєї місії словами, розширювали, розчленованому на душу і безтілесну присутність населенню, зону потойбічного перебування – від вини до героїзму. але ця зона та її безтілесне населення дедалі глибше почали забредати в нашу совість.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20