* * *

числа співвідносяться поняттями, які темніють за межі свідомого.
це немовби сфера присутности бога в розумі чи місце утворення віри

на краю видимости числа звучать – переставляючи і впорядковуючи їх, ми утворюємо музику.

нуль, як символ присутности існуючого поза буттям, є знаком, через який нам легше уявити існування бога, аніж через ікону.

головне, ми відразу бачимо відповідь на всі наші молитви.
умри – найбільше свято українців

я пред’являю запрошення і заходжу до великої зали філармонії. оркестр грає бравурну музику, крім цього, з усіх боків лунають сумні та веселі пісні. по-різному (від смокінгів до джинсів) одягнена публіка вештається переповненою залою. підходять до величезного осикового хреста, що стоїть біля оркестрової ями, завалений похоронними вінками. серед свіжих траплялись і якісь заношені, ніби ярма. на переплутаних стрічках можна було помітити малочитабельні уривки написів – від држ... від рад... від брат... чи чорт його розбере якого... народу. дехто виймав стару фотографію і кидав до підніжжя хреста, дехто якісь святкові листівки і писав нашвидкуруч свої побажання.
потім підходили до пузатої діжки з горілкою,
де козачок-хохльонок полтавського крою вправно орудував черпаком, наливаючи оковиту в підставлені чарки. настрій поліпшувався водночас із появою рум’янцю на щоках.
інстинктивно вирішивши приєднатись, я ступив крок у напрямі юрби. але моя дорога до хреста виявилася вимощена черствим хлібом. так, уся зала була щільно вистелена цеглянистими чорними буханцями хліба. повсюдно під ногами, валялися фотографії замучених голодом чи забитих кирзовими чобітьми людей. спочатку було трохи моторошно, але всі були такі привітні, а знайомі біля діжки призивно махали рукою...

раптом запала тиша і відразу залунав гімн – дехто спробував було заспівати "ще не вмерла... ще не вмерла...”, а далі ніби щось за горло взяло кожного і всі раптом повернули голови до протилежної стіни.
там зверху висіла велика картина, на ній далеко, далеко, ніби поза простором і часом, серед всякої живої мертвечини сиділа смерть і плакала жіночими сльозами.

її сльози падали на наші парасольки...

* * *

уявіть собі любовний трикутник – ось сиджу я, неподалік лежить на землі яблуко, біля мене скаче моє улюблене собача. воно заглядає у вічі, ловить мій погляд, лащиться. між нами безвідмовне мовчання яблука. я бачу яке воно червоне велике свіже, його округлість передбачена словом „брати”, я так люблю його, що просто з’їв би. що при цьому відчуває яблуко до мене, так нахабно демонструючи свої принади, можна пошукати хіба що в аналогіях, що виникають.
звичайно це гра, оскільки дарована нам вишня воля так деформує навколишню реальність, що ми змушені встановлювати правила, залучені в певну систему координат. це дозволяє нам контролювати тривалість і перебіг подій чи процесів.
але час, один із обумовлених і заодно об’єктивних вимірів, заводить цю гру стосовно мене до смертельного відчуття, бо я неспроможний сягнути яблука, яке хоч і не виявляє спротиву будь-яким моїм бажанням, але і любов свою виявляє в недосяжність.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20