+++

я хочу втопитися в живому морі
зафіксуйте моє бажання
як вбивство поломки
котра ремонту не підлягає

луками квітучими ідуть отари тучені
над ними радість посмішки витає
тільки дорога лежить через бойню

сперма була моєю могилою
поспішіть – якщо ви встигнете
я буду мертвий
ви всі мов той живчик-щасливчик
відчуєте тріумф
мене в мільярдах спроб
округлите до неудачі

візьміть з пустого місця аналізи
візьміть немає й розділіть — — —
це й будуть мене трупи –
люди що стали позаду сонця

на мить оргазму
світ згоряє в стафілококах
ти був любив … вернувся
а ти помітив7
в твою відсутність світ змінився

жінки як душі танків
палають над залізними свічками
знищуючи ніжність у пластилін
а я – уламок твердої води
ковтаю їх глибинами дзеркал криниць

засліпну світлом і вчиню як бог
зарубаю всі кінці – покладу початок

а я звичайно в небуття
звідки приходять зміни

+++

люблю жіночу наївність дівочок малих
куди іти коли вас посилають?
that is the question— думав гамлет
а одна краса \із тих що хотіли би\
врятувати світ
задумливо сказала ну от
чоловіки завжди пропонують нам
найприємніші речі коли
\ми в клопотах невирішальних –
ну хто нарешті тут приб-є поличку?\
вони нас ненавидять
куди іти? …

+++

АбсентіЯ... зелена уфея
цокнулись собою мов
крашанками
воскресаю просто в казку
мов чахлик невмирущий
даю собі трохи дива у відчуттях
як алкоголь щось вбирає із мене
а потім я... смак свого життя
до дна... гірко і весело

й моє прекрасне МРТ
груповий портрет моїх суїцидів
як збірка найкращих віршів
зарізаних

+++
у віночку з чорними стрічками
вона очі вишивала що заблукали у замружки
там з шматочків мого тіла птахи множились непевні
і розлітались в світлячки
але хоч скільки я вертав у себе
ніколи це не був світанок

навіть не від-волікся – від-і-скрився
мить
як мати моя дівчинка тоді ще була
так і зараз мабуть
(наші матері народжуються для нас
як і вмирають незаймані)
завертала мене з темряви на світлий путь
і от
стоять в німбах-чепчиках над-і-мною
мов пришелепкуваті пришельці з німого кіно
(а не знав тоді ще й на дух ні отця ні сина
ні матері його дівчини)
загалом доброго хлопця в одну мить
опустили
а після третіх півнів в курятнику інша пісня —
на кого кури на того й бог

це звичайно не те
від чого всі слинку пускають
але все тече дива дивнішають
і к-чорт-ішка під ногами
вам подарує невагомості мить

щоб показати більше мусиш казати менше
ну не про вінні ж мать його пуха
мені вам розказувати

+++
sms чеширського  🙂
коли вас не попередили що люблять
ви почуваєтесь ніби вас ґвалтують

cтверджувати що немає любові
варто лише переконавшись що вона є
бо умовно неіснуюче не допущене до свідомого
здатне появлятися у здивованому
як вітрянка в дорослому віці
такий собі тренінговий варіант смерті

любов це прохідний двір типу незаймана
вона не вертає але приходить
і забирає

+++
щось пройшло по блискавиці
ти читаєш сліди грому?

я не вчасно? але запитаю
бо мурашки
залишають під шкірою лапки
що ти будеш відчувати після сексу
коли ти любиш а тебе най обують

і вже в покинутих стражданнях
раптом ворухнеться
тінь твоїх втрат
жінка – ще одна спроба темряви
в країні щасливих людей

+++
то виходять то заходять
ходять — ходять — ходять —
червоним пунктиром плямки і цьомки
хтось світить мною стіну
хтось дивиться крізь мене
мені нічого ховати крім очей
я стою біля готелю заміж

додай собі іще сто років
той самий вечір той самий сум…
у жінки найбільші проблеми
через жінок

+++
по дорозі на роботу \на голгофу?\
появилась пивна ятка
хто хрестика носить \хтось не носить\
стіна плачу об-єднує всіх

+++
мій фас зі вчора зсунувся у профіль
запустив шонберга для дезинфекції кімнати
і в голові гостей поменшало…
хто мене знає відає більше мене
але факти псують романтичні історії

хай музика малює день –
ось куля просвистіла і…
і барабан як в груди бив і…
чуєш сурми заграли …
по комусь б-є дзвін

інвалідольний простір
слідами конвойованих спотиканців
відновлюються придворні танці

ти проходиш блискучою стіною
залишаючи собою малюнки в дзеркалах
золото в кольорі на зубах пісок

кому назвати ім-я своєї безсонниці?
хіба що фрейду…

все геніальне просте – будь ідіотом
візьми в руки автомат
і тебе почують

+++
непролазні вертикалі землі
ходив книжками і там стіна
як і всі хотів знайтися у собі
але ніхто ставав переді мною
у мене мозолі на тім-ї
і голодний на розум мозок

я в сум-яттях ноосфери неузгоджений
я говорю догори а вони донизу
десь упав невидимий літак
це чиясь смерть прийшла мені на захист
і в першу релігію амеб
єдину заповідь вписала – не воскресай

життя мов шулер грає вічність
ти можеш виграти у нього лише
коли дозволиш грати і собою

але без сумніву людина що розбивається
сягає вищої точки
апогей народження – вибух

я-галактика вітає своїх пасажирів

+++
вірте в дива і після кожної розводки
серед отари тонкорунних послідовників
знайдеться один паршивий палімпсест

+++
я дивлюся на скельця своїх окулярів
там є очі чиїсь бачу лиш блеск
чому я не знаю що люблю себе?

завжди думав що я половинка
і прагнув дива єднання
поки мої клітини ділились і от
зупинились а я лиш частинка якоїсь
частинки своєї половинки

я метелик з котрого знову зробили гусінь
богоносці з умислом рогоносців але
хто спробував амброзії
не буде жерти собі подібних
я тихо вимовлю до тих
хто серед вибуху галактик вродив себе
— люблю вас
навіть не знаючи котре за любов"ю ім"я стоїть
хочете можете поставити своє
і я мов вперше прошепочу
я люблю вас гусінь…

+++
надія це збочення віри
хоч вилізь на лоб очима
не побачиш в собі творця
остання надія мов останній патрон
як говорила любов – не діставайся ж ти нікому
скорпіон

+++
світло відчужує душі
бачиш себе сприймаєш подібне
не будь расистом — гаси світло

+++
еротична ностальгія за україною
в політичному порно з україною
а сексу як не було так і люблю
я вас аутично

+++
два варіанти неба і половина сонця
цього достатньо для вечірньої посмішки
мені вдалося зробити гарний день

+++
на вицвілій тканині збереглися
невиразні літери ссср
а слова такого нема

+++ про путіна
знав я одного хлопчика морочливого
котрий довго жив у так
чарівно-впорядкованій кімнаті
що там ніколи нічого не змінювалось
одного разу він чомусь проснувся набагато раніше
як перші півні заспівали
і побачив
що на ліжку лежить мертва мати
з відкритими здивованими очима
а в дзеркалі застиг лисуватий 53-річний
сирота

+++
люди коли з них мало
майже святі
приносять різні хрестики і хрести
і радяться котрого мені краще тягти

вірні носять на шиї на грудях герої
а висвячені у руці

було колись – гра в заморочку
дають вдихнути глибоко
а видихнути уже ні

уже ні
спини не розігну

+++
неграмотна горілка й освічена вода
у суперечках
а я шукаю істину де ще не видно дна

мертві поети найкращі
але пишуть живі

серце мовчи
хто тебе слухає коли печінка болить

+++
як колібрі за квітками
падам падам падамс… по моїм сліду
ви тут не знаєте а я можу
своїм дерев"яним серцем…

я втомився від часу
терплю а тримаю
любов бога серед людей…
якесь горе дурне…
якесь щастя чиєсь…

ось благають – мить зупинися
кому пощастило навряд чи встигне зрозуміти
що то і було життя

господи мій нещасних
прийми від мене все що тобі
треба
все найкраще що я створив
мене
і ще трохи часу
для когось

ми всі як непотрібне дитя перед абортом...
за мить до смерті перед дивом народження

++++
мені дитинство так брехало,
як тільки можуть набрехать
червоні воїни в білих кальсонах.

я дивлюся на немічних старців обвішаних подаяннями смерті і гарячкою в черепах. вони осиротили землі і води, а все, що хотіло жити, мусило дихати важко. тепер ці безпритульні слуги безголової Ніке купками обсідають святечний мотлох і промовляють величальні слова, намагаються хороводити, але на їхньому весіллі завжди дітей вбирають у похоронні савани. вони, мов свічка в печері, щиро дивуються, що всі, котрих вони завели в цей прихисток, намагаються вирватися на бозна-які небезпечні простори.
я хочу, щоб вони пішли, туди, куди вони й налаштувалися, та мені страшно за той нібито кращий світ. те, що вони зробили з нами, видно на їхніх обличчях, ці очі не прикрасили б і оселедячі голови. вони щедро сіяли свої зуби на наших нивах і чекали, щоб зійшло, – так собі уявляючи народження внуків – їхні скелети повилазять проростками мечів. те, що безсиле ненавидить усе.
і новий день вони вперто намагаються підім’яти під себе, та якось непомітно він підсунувся під них, як лопата під гівно…

після них не хочеться бути ніде
я хочу знайти одинокий світ

зло – це процес нероздільний
народження і пожирання

разом немає для нас існування
ми кисень і водень в замерзлій воді

+++
в.в.в.в.

накопичення тягара щоденної покори, що неусвідомлено спружинювався в рефлекторній зоні психіки, ламало основний інстинкт і виштовхувало рештки особистості назустріч смерті. лише там знаходився шанс віднайти волю. чи, роблячи поправку на вимушене солдатське повстримання, використати брутальний тиск тоталітаризму конкретно, як прутень, вдертися в лоно смерті і виприснутися сім'ям свободи в ніколи не знаний і завжди недоступний світ. світ який людина носить в собі, може, як зародок, стаючи при цьому насінням життя на ниві смерті.
і це миттєве оргастичне відчуття перемоги над смертю робить солдата вищим законів життя.
замордовані вічною мерзлотою страху, крила свободи вивільняються смертю, усамітнюючи особистість. смерть зводить нас до крайнього ступеня самотности, бо навіть звір тотального порядку, звір кривавої революції, котрий збаналізував парадоксальну ідею, коли великі слова найкраще розмножуються, якщо їх запліднюють смертю – все, що він убивав через невиправдані сподівання – відправляв у зону небуття неусвідомленої смертородної вини. таким вивертом накидався первородний гріх атеїстам. ця зона виявляється несподівано близькою, співпроникною з нашим буденним життям. тут, під нашими ногами, лежить населення цілої країни. стосовно себе вони мертві, але не можуть щезнути з нашого життя. ті хто їх нищив, простими як цегла і далекими від усвідомлення своєї місії словами, розширювали, розчленованому на душу і безтілесну присутність населенню, зону потойбічного перебування – від вини до героїзму. але ця зона та її безтілесне населення дедалі глибше почали забредати в нашу совість...............

+++
злободенні інтерпретації нашого гімну — ще ми браття .........

+++
смерть стоїть на відстані мов чорний квадрат в гламурі
по кольору волосся в щах опізнані пропащі голови
вони в полках розвернуті на північ по стрілці нахер

+++
ми курили небеса
а під ногами зима горіла

+++
червоне то любов, а чорне то...
просто не то пальто.

+++
коли правда нікому не потрібна.
тоді найбільше хочеться сказати.

+++
у віночку з чорними стрічками
вона очі вишивала що заблукали у замружки
там з шматочків мого тіла птахи множились непевні
і розлітались в світлячки
але хоч скільки я дивився в себе
ніколи це не був світанок

якось я ніби світлом змигнув
як котрийсь із чудотворців наших
(а не знав тоді ще ні духу ні отця ні сина
і матері його дівчини)
із загалом доброго хлопця
в одну мить зробили каліку

це звичайно не те
від чого всі слинку пускають
але все тече дива дивнішають
і к-чорт-ішка під ногами вам подарує невагомості мить

ну не про вінні ж мать його пуха
мені вам розказувати

+++
майдан це наш соляріс.
кому з"являються привиди, кому відкривається дорога до себе.

+++
твоє життя належить тільки тобі
твоя смерть належить україні

+++
крокодил як дзеркало нашого смаку
(зазирнувши собі в шлунок, ви готові сказати – хто більше любить україну – путін чи яну-яну-яну-… (от зажувало…...а може й не яну))

+++

про памятник леніна

як серпом був нам...
від молота і згинув.

+++

шановні учасники євромайдану! в цій складній обстановці кожний може потрапити в загрозливу для життя і здоров"я ситуацію. допомагайте йому як тільки можете.
ВІН ОБОВ"ЯЗКОВО ВИЖИВЕ!!!

+++

живого бетховена так ніхто не трахав. та й нині сущих теж... до недавнього часу.

+++

як ілюстрація структурних формул вітгенштейна в лінгвістиці. коли при написанні штампу відбувається словотворення – енергія домінуючого почуття притягує відповідну літеру.
в одній літері правди більше, ніж у брехливому слові.

+++
трави висотою до хвиль
далина глибиною до щему
десь там
чути як ростуть пташата
ось-ось відкриється майбутнє

з надзусиллям втягуюсь в постановочний сон
темний як осіння вода
ляльковод пропонує ходити картами
може несподіване не таке дурне як придумане
і миттєве пробудження в холод
мов зарубана смерть

ні
це мрії там не живуть

***

діодні вікна
об’єм засунутий в голову як площина без дна
для обмежених без границь
бездонність у рамках дивись

це наш загальний розум
це місце здійснення всіх злочинів
але там немає більше жертв одні кати
такі що й самі постраждали
але сторицею віддали
щодень виходять на роботу у наші сни
там серед дня заплічні ночі
вони майстри
де розум розкладений на шахівниці
а чорні і білі грають в одне

правильне чергування світла і тіні
і ви перелистуєте себе у відтінках
зупиняючи кожну мить де вже немає
а чи було життя

занадто багато людей
і всі вони ворушать губами
хочуть говорити мовити оповідати віщати….
я дивлюся на поверхню цієї
рухливої каламуті і чую

крик куми в тумані
розпачливий відразу на два боки
коза зірвавши ретязь повіялась у шкоду
а кум подався до сибіру
качати нафту москалям

***
господи наш mudry.pro
а тепер уяви що адам і єва послухали тебе
але дійшло лише тепер
сад вирубаний змій поплатився шкурою
добро і зло десь в шоколаді
пізнання отрута не ввійшла до голови…
господи ми знову невинні
/чуєш? – вибери мене вибери мене/
забирай нас назад усіх
змій поплатився шкурою
а ми придумали ган дони

***
я слухаю як муркоче на колінах кіт
ще недавно здавалось що здох
все менше чути про розум
вже більше відають як виглядає мозок
ніби в сірому безіменному небі
сірий донецький степ
в сірому безіменному небі
легко голову згубить
в цю домашню психовізію втручається солдат
безіменний як мрія кожного генерала
і героїчний як мрія кожної війни
і незручний як морока
хоче їсти і спать одягатись
хоче пить і гулять кохати
і стріляє стріляє стріляє…
ось воно пряме попадання снаряда
і душа предстає перед богом
разом зі зразком днк

як сполохана пилюка вляглася брехня
обіцяють видати новий мундир на життя
спостерігати вогонь не відкривати

***
я знову втрачаю
гаснуть квантові гуси серед зірок
сліпнуть зайчики напроти сонця
а брат помер наче вбитий
і в безслів’ї рукою кажу десь у простір
не все мені підвладне
не всі
але є щось непідвладне нікому
надважливе як майбутнє що просто зараз
і воно в мені і це
я
тебе везли
ні подиху не чути ні видиху не видно
а я стою
віддавши рештки часу слимакам
ми так не їздили ніколи
я вже тебе любив
у мене кров з очей
ще із тих пір як серце обганяло кров
та врізалось в остолопілу долю
мій добрий пластир
уже не в силі покривати гріхи мого тіла
а минуле як діряві кишені глибокі
нічим холодні руки нагріти
і вулиця довга в кінці аж сльозить
від парасольки до парасольки
перебігає дощ
так починається нова гра

***
я іду цифровими полями
вони мало відрізняються від оцифрованих міст
мова народності с++ і говірка племені ява скріпт
рахівничка і табличка
але переформатують тебе відразу
ноги в евклідовій голова в лобачевського геометрії
простір обмежений достатній
рукописи в поділках фаренгейта корчаться
і дух вина під градусом витає
але яких висот би не досяг
лиш широтою й довготою тебе сприймуть
вічне і мертве приходить у смертне
й живе тремтячою мерістемою дробів
в котромусь з чисел любить-не-любить
поселяється кохання
будує панельну формулу щастя
та лиш на мить зіб’ється струм
і порветься серце навсправжки і тоді
як в двох долоньках кров свою тримати?
ви розумієте? кінчилось кіно
дим із дзеркала

***
ні водки в пляшці
ні на столі стакана
голова лежить на тарелі нічим не винна
а серце танцює п’яне
щока затерпла ліва
з нами – так мені пояснили – бог
і стадо як одна голова
поведе пастухів
та за ними не оглянеться гола земля
хтось скаже пройшли
та нам нікуди далі – прийшли
і в поле своє нас вже вбили по плечі
тому зараз
я підставлю свою праву щоку
під приклад кулемета
і нажму на гашетку

***
над рівниною столу жінка
перекручує своє серце на котлети
хліб і риби зазирають у темну шибку
чекають аж голодна сім’я за столом
дійде того місця в книзі коли їм пора
буде опуститися з неба
на нетерпляче посмикувану скатертину
ну вже ось-ось…
коли нарешті – буркнув хтось
і ось
тарілка горою каструля вщерть
і дивом усміхнена жінка
ставить вечерю на стіл…

а за вікном виноградна трава і місяць альбінос
на годинчики й хвилинчики терпіння
тримають

все описане не відбувалося зі мною
воно було за межами людськими
де віра більша аніж бог
всі події не мали дії але в це трапилися ви
чи ще трапитеся мов відгадки в мої загадки
а у загадках час як у камені
не відходить а проходить і я мов вітер гнаний
а за мною поволі рухається камінь сошою
а по ній – голова у небі
віддалявся силует у довгому плащі

я вітер гнатий
пірвав його слова і голос никлий
все буде добре… я не голодний мамо

ххх
фарби щезають у висях
як колібрі крізь палітру

сутінками хворі
пусті банки вимагають
більше фабрик кольорових

а я палаю у присмерку
своїм дерев’яним серцем…

я втомився від часу
терплю а тримаю
любов бога серед людей…
якесь горе дурне…
якесь щастя чиєсь…

ось благають – мить зупинися
хто домігся навряд чи встигне зрозуміти
що то і було життя

господи мій нещасних
прийми від мене все що тобі
треба
все найкраще що я створив
мене
і ще трохи часу
для когось

ми всі як непотрібне дитя перед абортом...
за мить до смерті перед дивом народження

***
мій фас зі вчора зсунувся у профіль
запустив шонберга для дезинфекції кімнати
і в голові гостей поменшало…
хто мене знає відає більше мене
але факти псують романтичні історії

хай музика малює день –
ось куля просвистіла і…
і барабан як в груди бив і…
чуєш сурми заграли …
по комусь б-є дзвін

інвалідольний простір
слідами конвойованих спотиканців
відновлюються придворні танці

ти проходиш блискучою стіною
залишаючи собою малюнки в дзеркалах
золото в кольорі на зубах пісок

кому назвати ім-я своєї безсонниці?
хіба що фрейду…

все геніальне просте – будь ідіотом
візьми в руки автомат
і тебе почують

***
читаю хроніки повстань…
предки мої героїчні
де ж ви тоді обісрались…
в своїх князях в своїх гетьманах
от і знов….

свою землю ми не отримали у спадок
ми позичили її в дітей
і може обікрали внуків

в недовершених будовах наших розмов
дичавіє цивілізація
уже з плазмовими мечами

я йду залишаючи вас із посмішкою
своєю

***

ххх
надрив самотності
знаки глюки на губах –
з гербарію посмішок рисочки надломані
білим кольором
пустоту його я роздвоюю –
чорна лінія мій спектр

смикнулась секунда назад
вернулася кров голубою
якою юшкою вмиється серце
таким буде колір солоний

рівно пусто холодно
нечутним голосом торкають кроки оглянувшись
я ловлю лише пам’ять в щезноті обличчя

небо кривилось кривавилось блідло
вітер плач
вимерли птахи до самого дна легень
душі спливали у залишки чорного
і тверділа діра акварельного неба

я віршик вертикально аж до п’ят
у м’ятному плащі
як той світанок загубився в сутінках

ви не помітили мене

ххх
квіти
ти оплакувала їх дітьми
вони серед літа сохли

ти намагалася не жить
коли п’яне життя верталося в блювотину
і приходив навиворіт чорт
ти казала привіт сину

як усі жінки на старість
ти сподівалася бути таємною матір’ю ісусу
всю правду розказала своєму собаці
він здох у чужім підворітті
профіль з лівого виска пролився на бруківку
я думаю це він мене придумував

потаємність мов хащі сонячних зайчиків
мовчазним поглядом тиняючись у прозріннях
я випрошував якогось доброго дива
та ні одне слово не знало про що я кажу

буває так збрешеш собі що й мама не зуміє
я переповнений сентиментальними нікудидіватами

я знаю слово ні на всіх мовах землі
вони кричать його хором
і фауна і флора

мамо ти правильно зробила що померла
в тебе залишився ще один постріл з труни
як рисочка з ні –

ххх
фарби щезають у висях
як колібрі крізь палітру

сутінками хворі
пусті банки вимагають
більше фабрик кольорових

а я палаю у присмерку
своїм дерев’яним серцем…

я втомився від часу
терплю а тримаю
любов бога серед людей…
якесь горе дурне…
якесь щастя чиєсь…

ось благають – мить зупинися
хто домігся навряд чи встигне зрозуміти
що то і було життя

господи мій нещасних
прийми від мене все що тобі
треба
все найкраще що я створив
мене
і ще трохи часу
для когось

ми всі як непотрібне дитя перед абортом...
за мить до смерті перед дивом народження

ххх
пронизливо
напівповітряні метали — напівкулі напівзвуки
і пролітають і тривають

сновида музику шукає на сполох
на всю довжину темряви
тягнеться мить що просвітлює життя

мій сум як туман скраплюється в слова
я їх вслуховую але вони проходять важко
от же ж блядство нам
ніхто не думав а придумав –
любов проти вічного злочин
похвалений після покарання

я десь сміюсь
а чийсь туман по мені капає тече
пам’ятаю як вона тоді сказала – я ж не знала…
і видих розбитий об скло
мов втеча смертника від помилування

і знову тільки ніч ніч ніч
і не розвидниться мені…

ххх
омана найлегший початок дороги
ось воно коротке на чверть ноти пі
а кінця нема —
вкушена гадюка з себе і в собі
як мороз підшкірний
дивлюсь — а дарма
куля зупинилась — ніби не страшна
я її проскочив як зіпнув димку
що прийшло згубилось
щось пішло й знайшло
я закритий в пустці
повний мов число

стою по пояс вбитий в горизонт
мій обрій підвіконня
а вище – залатане стелею небо
у ньому світлом несвітлої лампочки
так і не освятився повішений хлопчик
білий наче плафон
коли він засвітиться з темного переляку
кожна зарюмсана відчаєм жінка
стане моєю вдовою

я побачив гарячу крапочку в повітрі
мабуть там мене люблядь
вибачте – опечалька
я бачу…

найблагородніші в цьому житті руки
що пахнуть моїм гавном
звично зашторять вікна очей

ххх
ніч і реп – борона на бруківці
це музика за домовленістю

чим більше множиться сміття
тим частіше з’являються святі
наче лихо в усіх церквах
моляться на ікони
а висять дзеркала

кульгавим селфі пройшло у битих пікселях
я не впізнав
щось з середини сказало
мов у скупого відломилось –
це життя

серед безлічі молитв мене не чути
бог вірить у мене
тому не дає нічого

несли люде з мене і до …
…і ще один рік
як новий будинок для привидів

ххх
12 друзів іуди
христом п’яні а дехто вже й хліба не подужає
з такими кобелями і магдалина стала святою
коли в любов втручається бог –
буйство життя і живильний дощ
оооооооооооовва
сирі дрова не горять….
є десь майстер вічного вогню?

але вечеря …
щем самотності навколишнім не чутний
легко п’ється весело ллється
вони віддали свої душі істині
хто кому істина?
непізнана приходить в душу
і осяває добре розумне …. погасло

дорога кличе кудись на зустріч
люди кудись стоять
вслухаються в темряву
срібними звуками грає цифра
число збільшується а небо світліє
з кожним опалим осиковим листом

господар мусив знати —
кінець вечері і початок ери
в цій посмішці майбутньої джоконди

всі стрепенулися засвідчили покору
і цілували його лик
я лиш торкнутися хотів
бо вперто я диявола хранитель
як вимираючого виду

це він поцілував
і пустота
як дар після прольоту кулі
невже сьогодні так дивно реагує дзеркало моє?
я звично глянув та очі не побачили очей —
пейзаж вини а проти натюрморт кохання

іловайськ

ніч плинула по дитячому мамина…
та прийшов суворий як макаров
чорний день
привітався коротко – не сци…

я повзу по землі
як по стелі постелі
сон шепоче не застеляй мене
смерть благає не покидай мене
я повзу по риллі
наче дзеркало по стіні
в ньому світло сліпуче
пробило тунель

у цій війні домовин з гробами
чиїсь очі пусті
стали мені запиналом

ххх

апостроф в комі

я бродяга київських провулків
не догнати мені вулиць в червоних ліхтарях
як зграя різнокольорових негритянок
вони проносяться сковз мигально жовтячи
поворотно вищальні

добра собака і
я іду рідним містом чужий
на фасадах сердечка з вогню холодець
нецензурне звучання ієрогліфів
а правда і кривда одна матрьошка

бути собою занадто тісно
і моє бути виходить у прет-а-порте
в котрого відразу черговий че
запитує – чи …

первачне мочило висушує горло
мій удав приточився з порожніх пляшок
а в плямі пива знайшлась таємниця
ніби в слові рукиноги посередині м’який знак
ь як…
от чорт мене вкусила добра собака
сука така…

ххх
єдиний переможний жест жінки
розкинуті стегна
красиві дають зразу
коли тобі захочеться дати щось навзаєм
з тебе не залишилося вже нічого
хіба що не при тямі відчуття
свого тепла в чужому тілі

ххх

пошуки смислу ламають іграшки
у віднайденій непотрібності поселяється життя

я таки полюбив себе
але всі мої ближні – долина нарцисів…

скапують звуками вєни бетховена
це музика на похоронах любові
відходить у місчне сяйво ...

ххх

змій учив як христос добре
а то є зле…

але доня не вміла знати
а в тата був ідеальний сад
проект життя довершений грою в бісер
та запах спокуси витав як смак віри

нікого не хотіла спокушати
хотіла відчути чим оживе в ній
це застержено таємниче що так буденно лягло в долоні
бо важко безцільно тримати щось
не знаючи як відізветься те що ніяк не зветься

пока не постала на рівні очей
худа шия адама

ххх
я
і бог його зна…

ось воно сумне нерозуміння власної долі –
риба пропливла мимо юшки

та від нього ні слова
тільки біль…
це найглибше відчуття
це сутність особистості
коли ти озираєшся на нездоланне
перетнувши межі мож…
там збожеволіла моя любов
убили мою віру повісилась надія

cтану боже на твоїй дорозі
і скажу – не убий

достатньо мене
достатньо себе

тільки ти
люди не спроможні насправді щось убити
весь час вдосконалюють свою збро…
але те що хотіли ні в собі ні поміж інших
не змогли умертвити

в цьому чортовому житті що не роби
а сини народжуються дерева ростуть будинки зводяться
і все це боже нам
новий привіт із нового завіту

любов
насильно вирощений харч
чиясь приручена нами смерть
воно кусається а ми їмо
і з кожним шматочком заручини нам
облізлі до короїдів старості
кажу вам – не треба пожирати все
достатньо се...

і досить

ххх
ви ще спите?
а…
втратили пам"ять фарби
ніч прийшла в багряному
в чиєсь-ваше розуміння сказати
як тяжко спростився світ

в кінці грошей починає тягнутись місяць
написи під рибою роблять голод перебірливим
біля прилавка читаю меню порожніх долонь
на цій мапі трудилась мавпа мого життя
мабуть під мікроскопом
а ми всі – так однаково різні

мучусь аби не відчувати задоволення
від чого інші нещасні

купаю свої зебри

ххх
ластівки підписали карту дощу
на сірій обгортці дня

лисячий комір лісу
теплиться краєм ставка

тишею впійманий постріл
привів до сопілки рушницю

не мож її

живу і ще дещо

не вільно в імені моїм
шукати самоназви
є нема
та поза цим щось відбувається
у видозміні був

як рік тебе нема
а новий знову за старе
і моя втрата перетворена на простір
між мною й нескінченністю
між нічого і все
як стіна відчуття
і моє не моє стало

наступивши на горло
смерть стає лагідною
це ж не моє серце
невагоміє між любить і не любить
щоб обірватись

серед ромашкового поля
зима у простирадлах
мамо………….