течія життя,  що колись стає повінню для кожного зі всіх.  закон повені всесильний – зводить нашу океанську велич до крапельки. і всі наші вселенські звитяги це боротьба з собю. зрештою,  переможе кожен.

все що відбувається між мною і смертю це завжди колись, хай навіть нині але колись, бо я маю презумпцію особистості, що є суб’єктом з поза меж.

не відпадок, а був я подією життя і смерть мусить стати подією щоб заполучити мене. але подія це дійство що закінчуючись в одних координатах, продовжується в інших і починається в безлічі вимірів. адже я більший ніж моє розуміння, більший ніж моя глупота.

і зорі проходять крізь мене як мої очі поміж них,   і мертві світять однаково як живі. а люди з середини теплі бо кров електричну п-ють зі світла погаслих. але до пори.

після смерті я залишаю своє безсмертне тіло в міжзоряний пил чи у таблиці менделєєва \там завжди з мене буде щось\, а трохи пізніше я придумаю ще якесь химерніше місце для колись колишнього себе… бо смерть не носиться з предметами, а через психо-сублімацію залишає наше тіло ще трішечки живим десь на території людської психіки.  тому що трупи то чисто людський клопіт. наші скелети танцюють разом з нами.

я перестану лиш у тім, що завжди думалось – безсмертне. душа моя піде зі смертю. єдине смертне, що жило в мені, звалося душею. боліло, страждало, плакало, кричало, раділо щастю як пустушці – ну як дитя, хоч і зістарілось уже…

за покликом вічності душа виходить із тіла і сама стає смертю.  тією єдиною сутністю, котрою вона може повернутися до живих. коли життя відчувається як мить усі лаштуються до бога по схемі  я – все пропало — бог.  але ваш бог лише малюнок з вічності на виструганій дошці розуміння із стовбура загального нерозуміння…

і справді, коли моя душа  комусь насниться, він скаже –  бачу бога і не прокинеться ніхто.

а той вертепчик, яким ви бога морочили про свою безсмертну душу – фейк. тепер підставляйте другу щоку. я усмертив ваші душі.

.