Збірка Під квітучим восьминогом
| в друкованому виданні допущені такі помилки: 32 сторінка посмертна присвята Вірі Макаренко 42 сторінка Написано «у мятому плащі» натомість вірно «у м’ятному плащі» 95 сторінка написано «переслати листа» натомість вірно «переспати листа» |
Микола Біденко
Під квітучим восьминогом
Поезії
Львів
КАМЕНЯР
2018
УДК 821.161.2 Б59
У своїй новій книзі автор торкається найважливіших проблем людського буття. Біль і відчай, пошуки істини, прагнення вийти за межі повсякденого життя – все це нуртує в його поезіях, які сміливо можна назвати винаходом за формою і відкриттям за змістом…
ISBN 978-966-607-
Посмертне видання останньої збірки поезій Миколи Біденка
книга видана коштом друзів
© Микола Біденко, 2018
Замість вступу
Автор експериментує з формою, намагаючись втілити у ній своє бачення світу, ці експерименти вражають сміливістю, а світогляд ліричного героя – безоглядністю і намаганням вийти за усталені межі. Тематично ці поезії відзначаються різноманіттям: автор торкається минулого України, що так само болить як і сьогодення, виявляє взаємопроникнення процесів, що відбуваються в природі й людині, прояви небуденних явищ у буденному житті сучасників, де інколи лише смерть нам каже, кого ми не долюбили… Та найголовніша тема, що знайшла вияв у його творчості, – це пошук відповіді на засадничі питання людського буття, розв’язання одвічної тріади: хто ми, звідки прийшли і куди підемо… Авторові висновки несподівані, деколи вони ризиковані й незвичайні. Його поезії спонукають замислитися над небуденними речами, над пограничними станами людського буття, де, як вважається, тільки й можливе осягнення істини. І головне, читачеві не заповідається вкотре світло в кінці тунелю – він сам, хоч на мить, повинен стати «тунелем світла».
З огляду на це книгу Миколи Біденка можна вважати одним із найяскравіших явищ сучасного літературного процесу.
Леонід Кононович
***
якби майн кампф так сказав заратустра
коли ще не брехалось як писалось
то б теорія споріднених чисел перемогла бдсм
а церква з одкушеною головою
заїбала богомола
десь так… і 1-2-3 і раз-два-три
а рейх тим часом в той же термін –
сувора двоїста система сс
заклик 001 із лезбі форум-янок
полюби себе як саме але ближнього
ось піфагор за кожним числом стоїть…
але ближчає
хоч зовсім то не піфагор а…
слово що нічого не значить
мрія
а чи заєш ти що…
… ну хоч що-небудь сократе
***
що є задзеркалля
коли в рамах не бачиш себе
щось звідти розказують кола
очі чиїсь тут побачили дно
вже й згадки минулись
лиш ця недоречна сльоза
нізвідки
мов із заміжжі вийшла
тобі завжди важко було
підбирати вираз обличчя
до наших стосунків
воно було найпрекраснішим
з того що я не міг бачити
але повітря малювало
чи далина сама прийшла
я пам’ятник безпам’яті –
викинувся зів’ялим букетом
до підніжжя дівчини з веслом
***
казка-розказка-брехня
діти і свято це гроші
подарунки здиміли і торба
дід мороз повісився
весело
ми швидко ростемо
і вже подарунки приносить снігурочка
***
білий квадрат чорному брат
присмак торфу і дуба
і тепло рідкого хліба
цвіркуна дзвінок мобільний
я відсторонено прослухав
трупик ангела на білій подушці
прошептав заповіт –
хай живе женевер…
істина в помилках…
я знову голосно спав
а гроші люблять тишу
і десь вони її знайшли
мої ж пошуки заходять лише копать
а робота любить дурних
…і несподівано світло з тунелю
щось підзріло воно мені зраділо
***
говорила кудись рівними короткими хрипами
як не піднята трубка телефону
я розрізняю в цих звуках усі слова
кожному хто переступав поріг її хати
ось і мені вона говорила
може ти хочеш їсти
виїдена зсередини
вона знала як важко
три рази на день просити жити
розклочена як біла ватка
павучками на бабине літо
ще трошки тепла нежданого…
вона забула що була матір’ю
і питає у пустку – хто тут…
вдивляюся у вікно порожньої хати
а ми обоє так далеко що тільки небо
як кровиночка в наших очах
***
біль перестає бути стражданням
як тільки в безмежжі незнання
зникають найменші сліди смислу
котрого ти набув своїм життям
ось так воно вмирати
щоб смерть втомилася і вибухнула
як мить щастя
серед усього мертвого
я бачу тільки дар
– брате мій сину мій)
його повіки відкриті
навколо намальованих очей бога
– бог живими не дивиться)
він сіється в мене світлом
а я темний мов земля
бо світло не має свого шляху
шлях прокладається в мені
він назавжди залишиться мною
тепер мені цим шляхом мандрувати
холодними ногами любові
а зворотня дорога називається жаль...
***
апкоклякси
під втратами наш справжній світ
площі запруджені відкритими ротами –
пташенята старості…
ямки викопаної картоплі…
вертикально неповноцінні
горизонтально неспроможні
неймовірно жаль коли рвуться добре припасовані декорації
руйнується сценарій прожитий мільйонами
чи генієм що помножився мільйонно
і все ж –
продиратися в реальність руйнуючи бутафорію?
інколи достатньо зійти в порожній зал
від невдалої мізансцени оглянутись в наростаюче розуміння
що всі твої глядачі приходять зі своєю п’єсою
в котрій ти повинен відіграти роль безболісної втрати
вони приходять бо хочеться вбити
вбити безкарно можна лише юрбою
погасивши світло жертви не виходячи з імли
сльози наша стратегічна сировина
ще з тих зляканих днів
що відповзли у мокрі дитячі штанці
я йду по воді
мій човен завмер
з відкритим ротом вимерзлого джерела
за мною зриваються зорі і палаючи падають в ніч
в це жалюгідне людське виття
здається вони погодились на світанок
повівшись на те що світло змиє із совісті
сліди століть колективної підлоти
***
піщинки в пустелі
колективна самотність
місцями просвітлене нерозуміння
всі прихильності відхилено
я безіменно злий
споглядаючи торфяний димок
смаковими рецепторами
вухам своїм очам своїм…
ні звуку ні віри
розбрелися внутрішні голоси
лягли кістьми в суцільний череп
тужить словами мислений вітер
болить чого ніколи не було
чи бути могло
найпевніше побачення в морзі
хтось таки прийде кудись забере
***
червоні туфельки червоний капелюшок
і така безборонна
маленька дівочко
дарма запитав куди йдеш
і подумав навздогін – дожену обжену
і голод був швидшим ніг
і спрага солоніша за кров
та зустріли мене великі окуляри
чепчик і ліжко старе
і щось повільно як розум у дерево
наздоганяло мене –
а не чіпав би ти вовче
незнайомих дівчаток у непевний час
***
коли галюциногенні бабусі
– о ісуски бідолашки
закликають мене впустити бога в серце
я мимоволі уявляю дятла котрий пурхає біля дупла
яке він сам видовбав
а навесні там поселився якийсь паскудний шпак –
ну чи не диявол?
кажу вам діви багатодітні
вірую
але насправді ви не знаєте про що питаєте
а я не відаю що говорю
ще нам проститься вином і хлібом
***
пронизливо
напівповітряні метали – напівкулі напівзвуки
і пролітають і тривають
сновида музику шукає на сполох
на всю довжину темряви
тягнеться мить що просвітлює життя
мій сум як туман скраплюється в слова
я їх вслуховую але вони проходять важко
от наче гад наклав
ніхто не думав а придумав –
любов проти вічного злочин
похвалений після покарання
я десь сміюсь
а чийсь туман по мені капає тече
пам’ятаю як вона тоді сказала – я ж не знала…
і видих розбитий об скло
мов втеча смертника від помилування
і знову тільки ніч ніч ніч
і не розвидниться мені…
***
омана найлегший початок дороги
ось воно коротке на чверть ноти пі
а кінця нема –
вкушена гадюка з себе і в собі
як мороз підшкірний
дивлюсь – а дарма
куля зупинилась – ніби не страшна
я її проскочив як зіпнув димку
що прийшло згубилось
щось пішло й знайшло
я закритий в пустці
повний мов число
стою по пояс вбитий в горизонт
мій обрій підвіконня
а вище – залатане стелею небо
у ньому блиском погаслої лампочки
так і не освятився повішений хлопчик
білий наче плафон
коли він засвітиться з темного переляку
кожна зарюмсана відчаєм жінка
стане моєю вдовою
***
я примружив крапочку в повітрі –
мов сльоза пече
мабуть там мене люблядь
вибачте – опечалька
я бачу…
найблагородніші в цьому житті руки
що пахнуть моїм гавном
звично зашторять вікна очей
***
ніч і реп – борона на бруківці
це музика за домовленістю
неначе множиться сміття
це ж лихо і в церквах
не святість а вчителькуватість у нових святих
моляться на ікони
а висять дзеркала
кульгавим селфі пройшло у битих пікселях
я не впізнав
щось зсередини сказало
мов у скупого відломилось –
це життя
серед безлічі молитв мене не чути
бог вірить у мене
тому не дає нічого
несли люде з мене і до…
…десь із темряви ще один рік
як новий будинок для привидів
тривожно
***
12 друзів іуди
христом п’яні а дехто вже й хліба не подужає
з такими кобелями і магдалина стала святою
коли в любов втручається бог –
буйство життя і живильний дощ
оооооооооооовва
сирі дрова не горять….
є десь майстер вічного вогню?
але вечеря …
щем самотності навколишнім не чутний
легко п’ється весело ллється
вони віддали свої душі істині
хто кому істина?
непізнана приходить в душу
і осяває добре розумне … погасло
дорога кличе кудись на зустріч
люди кудись стоять
вслухаються в темряву
срібними звуками грає цифра
число збільшується а небо світліє
з кожним опалим осиковим листом
господар мусив знати –
кінець вечері і початок ери
в цій посмішці майбутньої джоконди
всі стрепенулися засвідчили покору
і цілували його лик
я лиш торкнутися хотів
бо вперто я диявола хранитель
як вимираючого виду
це він поцілував
і пустота
як дар після прольоту кулі
невже сьогодні так дивно реагує дзеркало моє?
я звично глянув та очі не побачили очей –
пейзаж вини а проти натюрморт кохання
***
вітер – скоропис повітря
демон моєї печалі
не буде дерево гнутися
я лиш листям тріпочу
сухенько рибко і пиво
мій штивний секс останніх послуг
уповільнений як сіль
з котрої вивітрилися сльози
і десь по тому що було
кішка з ангельськими крильцями
в зубах
майнула старою фоткою юності
коли в згадки зійшла розлука
не вернулася жодна сльоза
лиш та цівка менструальна
все пам’ятаю лиш звати не так
ніхто не дав мені менше
нікому я не був настільки вдячний
***
пошуки смислу ламають іграшки
у віднайденій непотрібності поселяється життя
я таки полюбив себе
але всі мої ближні – долина нарцисів…
скапують звуками вєни бетховена
це музика на похоронах любові
відходить у місячне сяйво...
***
змій учив як христос добре
а то є зле…
але доня не вміла знати
а в тата був ідеальний сад
проект життя довершений грою в бісер
та запах спокуси витав як смак віри
нікого не хотіла спокушати
хотіла відчути чим оживе в ній
це застержено таємниче що так буденно лягло
в долоні
бо важко безцільно тримати щось
не знаючи як відізветься те що ніяк не зветься
пока не постала на рівні очей
худа шия адама
***
я
і бог його зна…
ось воно сумне нерозуміння власної долі –
риба пропливла мимо юшки
та від нього ні слова
тільки біль…
це найглибше відчуття
це сутність особистості
коли ти озираєшся на нездоланне
перетнувши межі мож…
там збожеволіла моя любов
убили мою віру повісилась надія
cтану боже на твоїй дорозі
і скажу – не убий
достатньо мене
достатньо себе
тільки ти
люди не спроможні насправді щось убити
весь час вдосконалюють свою збро…
але те що хотіли ні в собі ні поміж інших
не змогли умертвити
в цьому чортовому житті що не роби
а сини народжуються дерева ростуть будинки
зводяться
і все це боже нам
новий привіт із нового завіту
любов
насильно вирощений харч
чиясь приручена нами смерть
воно кусається а ми їмо
і з кожним шматочком заручини нам
облізлі до короїдів старості
кажу вам – не треба пожирати все
достатньо се...
і досить
***
сірий туман
як заморочного світла сон
втратили пам’ять фарби
ніч прийшла в багряному
в чиєсь-ваше розуміння сказати
як тяжко спростився світ
в кінці грошей починає тягнутись місяць
написи під рибою роблять голод перебірливим
біля прилавка читаю меню порожніх долонь
на цій мапі трудилась мавпа мого життя
мабуть під мікроскопом
а ми всі – так однаково різні
мучусь аби не показувати задоволення
від чого інші нещасні
купаю свої зебри
***
ластівки підписали карту дощу
на сірій обгортці дня
лисячий комір лісу
теплиться краєм ставка
тишею впійманий постріл
привів до сопілки рушницю
не мож її
***
вже на першому побаченні серце
просто виривалося з грудей
летіло назустріч попереду слів
довелося неймовірним вольовим зусиллям
сховати його за спину поки…
там воно й лишилося
***
*
лежу у вікно
безмежні стіни мої
вже другу ніч у грудях пече
та біль мій не там де болить
так світився день а погас як і всі
святилося ім’я у слові
лиш літера скрикнула на поверхні води
я все ще запитую – де ти
одночасно наштовхуючись на відповідь
незриму як зачинені в темряву двері
як в бога і ще стократ
було в мене слів для птахи моєї
в синьому платті випурхнула в безіменність
моє розбите гніздо мов битий шлях
дятли повчань шукають незаселені дупла
*Вірі Макаренко, посмертно (примітка редактора)
***
таємні стосунки тіней…
інстинкти собаку навчили
що слова замовчують життя
***
ВІРШ ПРО ТРАГІЧНУ РОЗЛУКУ
одномоментно
вона проснулась а я припинився у відчуттях
при повній відсутності зору слуху
інших природніх чуттів організму
наставала втрата
як простір для існування
як сіре в білому шумі
коли світло нічого не показує
лише швидкість відстані між нами
що неухильно зростала
і часу що стрімко вповільнювався
позначали її присутність
я зрозумів – вона – чи вже тепер щось
ніколи більше не засне
і не прокинеться
здається потім – чи колись – були слова
якісь не її мені
мов пташенята музики що не проклюнулися з нот
***
кольори тягнуть за обрій
по одному сухою палітрою
1-й понеділок 7-й фіолетовий
сутінками хворі
пусті банки вимагають
більше фабрик кольорових
і я палаю у присмерку
своїм дерев’яним серцем…
я втомився від часу
терплю а тримаю
любов бога серед людей…
якесь горе дурне…
якесь щастя чиєсь…
ось благають – мить зупинися
хто домігся чи ж встиг зрозуміти
де ділось життя
господи мій нещасних
прийми від мене все що тобі
треба
все найкраще що я створив
мене
і ще трохи часу
для когось
ми всі як непотрібне дитя перед абортом...
за мить до смерті перед дивом народження
***
неписьменний самогон і освічена вода
в контраверзах
а я шукаю істину де ще не видно дна
мертві поети найкращі
але пишуть живі
серце мовчи
хто тебе слухає коли печінка болить
***
собака моєї матері
ще з цуценяти жив старечим життям
любив її
остання радість на цьому світі
що десь є пекло а там ще гірше
ніж нам господь тут милостивий
прозрів як злодій в каятті –
я так влюбив в себе ісуса
що піде й він зі мною
далі буде….
чекайте змін у слові
***
ІЛОВАЙСЬК
ніч плинула по-дитячому мамина…
та прийшов суворий як макаров
чорний день
привітався коротко – не сци…
я повзу по землі
як по стелі постелі
сон шепоче не застеляй мене
смерть благає не покидай мене
я повзу по ріллі
наче дзеркало по стіні
в ньому світло сліпуче
пробило тунель
у цій війні домовин з гробами
чиїсь очі пусті
стали мені запиналом
***
АПОСТРОФ В КОМІ
я бродяга київських провулків
не догнати мені вулиць в червоних ліхтарях
як зграя різнокольорових негритянок
вони проносяться сковз мигально жовтячи
поворотно вищальні
добра собака і
я іду рідним містом чужий
на фасадах сердечка з вогню холодець
нецензурне звучання ієрогліфів
а правда і кривда одна матрьошка
бути собою занадто тісно
і моє бути виходить у прет-а-порте
в котрого відразу черговий че
запитує – чи …
первачне мочило висушує горло
мій удав приточився з порожніх пляшок
а в плямі пива знайшлась таємниця
ніби в слові рукиноги посередині м’який знак
ь як…
от чорт мене вкусила добра собака
сука така…
***
ЖИВУ І ЩЕ ДЕЩО
не вільно в імені моїм
шукати самоназви
є нема
та поза цим щось відбувається
у видозміні був
як рік тебе нема
а новий знову за старе
і моя втрата перетворена на простір
між мною й нескінченністю
між нічого і все
як стіна відчуття
і моє не моє стало
наступивши на горло
смерть стає лагідною
це ж не моє серце
невагоміє між любить і не любить
щоб обірватись
серед ромашкового поля
зима у простирадлах
мамо………….
***
надрив самотності
знаки глюки на губах –
з гербарію посмішок білим кольором
рисочки надломані
пустоту його я роздвоюю –
чорна лінія мій спектр
смикнулась секунда назад
вернулася кров голубою
якою юшкою вмиється серце
таким буде колір солоний
рівно пусто холодно
нечутним голосом торкають кроки оглянувшись
я ловлю лише пам’ять в щезноті обличчя
небо кривилось кривавилось блідло
вітер плач
вимерли птахи до самого дна легень
душі спливали у залишки чорного
і тверділа діра акварельного неба
я віршик вертикально аж до п’ят
у м’ятному плащі
як той світанок загубився в сутінках
ви не помітили мене
***
квіти
ти оплакувала їх дітьми
вони серед літа сохли
ти намагалася не жить
коли п’яне життя верталося в блювотину
і приходив навиворіт чорт
ти казала привіт сину
як усі жінки на старість
ти сподівалася бути таємною матір’ю ісусу
всю правду розказала своєму собаці
він здох у чужім підворітті
профіль з лівого виска пролився на бруківку
я думаю це він мене придумував
потаємність мов хащі сонячних зайчиків
мовчазним поглядом тиняючись у прозріннях
я випрошував якогось доброго дива
та ні одне слово не знало про що я кажу
буває так збрешеш собі що й мама не зуміє
я переповнений сентиментальними нікудидіватами
я знаю слово ні на всіх мовах землі
вони кричать його хором
і фауна і флора
мамо ти правильно зробила що померла
в тебе залишився ще один постріл з труни
як рисочка з ні –
***
єдиний переможний жест жінки
розкинуті стегна
красиві дають зразу
коли тобі захочеться щось навзаєм
з тебе не залишилося вже нічого
хіба що не при тямі відчуття
свого тепла в чужому тілі
***
під попелом зітлілої тканини
мільйони кровинок горять
цю плащаницю носила смерть
***
далекий і малий
ще синь в очах
ти все-таки доїхав аж до мене
на стоячому велосипеді
тепер наші трави стоять
по різних кольорах
і як дотик в горлі
дика грушка в далині
на схилі туги
ось в вишині злетів світлий листок
а під ноги вже падає жовтий
в цій мандрівці речей в непотрібність
ми обганяємо пам’ять
***
любов це букет фіалок
розсипаних пагорбами
вони сплітаються мов пальці
на вік
на цілий вік
і розсипаються мов коси на плечах вітру
ледь тримається пелюстка – мить
і ніхто вам не поможе
не поможе не поможе
але очі бачать тільки очі
і немає іншого світу –
фіалки… ультрафіолет
я розгадую сни
зашифровані в кольорах
мов листя опале здаються вони
***
200 ПО 200 НА ОДИН КОВТОК
душа це протез бога котрого
він намагається приточити до мого тіла
замість недороблених кігтів та іклів
панцера зябер і крил
щоб я відчув як важко жити звіром
щоб зрозумів що без тварин мені самому
доведеться стати звіром
залізні панцери залізні крила
я вчуся бути богом
але кров у мені стине людська
з розп’ятих хлопчиків з гвалтованих бабусь
я гризу гаряче залізо донбасу
дайте мені більше крові…
від байструка до краплі
звірійте звірійте
може станете дітьми
і мордою сліпою
знайдете груди неба
***
змінюю порядок кольорів
властивості инші
поки не приходить чистота вражень
по лінії між чорним і/або білим
сповільнююсь в артеріях
засинаю
виринають не з минулого
з перестрічного часу різних рук різних губ
недотикальна ласка
ніжність теплим видихом
учився я жити а снилася смерть
прийшла а не може торкнутись
занадто юна
не знає що станеться
коли її пустка знайде тут кінець
аж стане початком зачаття чи воскресіння
коли з мене прокинеться вщерть наповнена
жінка
душею і/або життям
мені хоч розірвись між вами
***
неділя як не обрізана субота
ще стільки вибриків а мама робить ніч
лежу і слухаюсь
але
місяць з хмари ніби з шахти виліз
ой не добрий скельця блиск –
вітер з тиші голим втік
а із дерева впав снайпер
як листок зовсім зеленй
ти прости мене назад
мамо
***
коли зустрічні погляди
починають бачити обличчя
зачинає творитися нова мова
котра хоч квіткою чи жовтим листям
просвітлює чоловіка і жінку
фари лімузинів пригасають
у сяйві істин на узбіччі
магічна сила красоти
магнітить смужку окружної
коли чорнява скрипка фрік
істерично роздерши сукню
покаже своїх тихих чортів...
платон із фрейдом обнялися
***
ваш перший гріх –
з чого починати?
ваше життя таке нудне
що піп на сповіді засне
вам треба полюбити
любити всіх
або великими шматками –
народами расами наці
траву витоптують стада
а ріжуть по одному
і точно знайдеться хтось
– що б він там не мекав –
кому прописано на шкурі
всі гріхи
від ребра до зубів
тільки спочатку визубріть молитву
і вже
себе починайте приємно
***
слова що сидять в голові і гуляють у роті
це як в’язні і злодії в законі
в патріотичному звучанні говірки окупантів
хтось буде смакувати мову язиком
хтось віднайде додатковий патрон
а хтось придрімає на вповільненій міні…
co to je, cholera? – that is the question –
***
я вийшов у просто так
може побачити красиву жінку
може провести очима
може котрого мудреця з базару
почути щось пророче
і бути легким щоб навіть літать
і я літаю бо поламаний
щоб з вами стоять
ви голодні?
я дам вам хліба
ви спраглі?
я дам вам пити
ви самотні?
я вам наллю
***
двоє неіснуючих
попереду і позад мене
разом називаються коротко і плутано
час
годинник дівся
десь його немає теж
і нерухомість без бар’єрів
мов стіна у вибусі
знайшла собі двері в безмежжя
падаючи
в леті оглянувся подивитися
туди де раніше було небо
але зіниці були розширені на всю земну кулю
і ця спресована чорнота
давала змогу бачити ніч зовні
як траурне покривало
накинуте на холодне тіло землі
чи то тінь моя заціпеніла
низенькі стінки міської ріки
***
сніг пахне озимою пшеницею
чи то озимина ледь пригадує сніг далиною
як деруть полотно довгими нотами
на утробні звуки генітальних призивів
лиш торкнешся подихом гілки
заволожиться листя в бруньках
а любов боїться що її заріжуть
і очей не зводить зі своєї приреченості
ніч
а в тобі несподівана ярість постала
почуй як відлунюють небеса
коти прилетіли
весна
скільки скільки у дівчини
пелюсток цвіте?
***
ламані меблі і кішка
коробки з-під взуття за ними кішка
в’язанки книг і кішка
старий кожух і в ньому кішка
все на місці на старому горищі
лиш розбита іграшка десь сховалась
мов кошеня плаче
***
важко домовитись про терміни
алкоголізм – ось об'єднавчий стиль
для всіх мистецтв
***
деякі питання мають мрево простору і часу
ніби випарувана туманність
з них певним чином виникають люди
вриваються до мене і запитують чи знаю
я про себе що мене поцілував ісус?
таке собі одне
зі скупчення див що мало не угробили
всі попередні тижневі труди
і цей голубуватий плямкіт поцілунку
я його бачив спочатку відчувши –
той присмерковий сад рухомі тіні
і 13 скупчених осик
що розбігались в небі віфлеєма
…одна спіткнулась…
терпець увірвався – батько
навіть у триєдності не забуває хто головний
мені наказано про все забути
чи знаю я про ісуса?
коли моя рука торкається хліба
на якусь мить я не знаю що з ним робити
може так повертається пам’ять?
це мій брат він поніс туди мого хреста
я гукав до нього але видно обманули з іменем…
сказали почекати
***
З СВЯТОМ ВАС МУЖИКИ
я сплю один у теплій калюжі
відходив ніби в солод з якого прийшов
а опинився в темряві яку спромігся собі придумати
якщо заплющити очі на бруд я чистий клаптик для когось
хоча хотілось би для чогось...
десь присвітити сонцю чи розписатися під словом
та часи насуваються мов старече прокляття
трясця нарешті покинуло маму і вже тут
компютери почали хибувати на розум
в сучасних технологіях немає відчуття долі
хіба що якась піщинка на моніторі
від котрої доторки очей розсипаються голочками
і я не можу знайти точку свого місцезнаходження
в цьому різнобіччі куди відходять мерехтяні кентаври
(бажання і вогонь) котрим колись кричав – мить зупинися
і от опустивши очі перед обличчям часу
роздивляюсь попіл надії
ще недавно здавалось – осягнув як пройти крізь стіну
але формула спрацювала в підлогу
словом план такий
перстом анапеста прокресливши лету
я з хароном відступаю на другий берег
інші залишаються тут на розвідку
остання порада –
завжди варто докопуватись до витоків
аж до ребер
і тоді... з святом вас мужики – 8 березня
***
вазона посадили в клітку – шкідливого?
це мій ботанічний спосіб життя
cкорпіон спраги ужалив ангіну піску
і кроками слуху обсипається сіре –
до мене говорить ящик
а часом мовчки квадратить очі
то кладочка біла то кладочка чорна
фортеп’яно немов шпаргалка з розкладу праведного
життя що грається з чистого листа
але кінчики пальців ганяються за музикою по світах
як бджоли гулом за тихим нектаром
тому вона (хто вона господи хто?)
обривала крок коли тиша сахалася вбік
крізь залюднені вулиці де базар з-під поли
де торгують життям і смертю
чи багато з нас знає котрим кольором платять сьогодні?
її смерть мабуть продали добрим людям
а тепер і життя сторгували за те
що перекреслила «зебру» своїм червоним пальтом
хто вона господи хто?
***
КОНСЕРВОВАНІ НУЛІ
пробудившись в ембріоні ти стаєш плодом
і маєш цю внутрішню муку що прагне відчуття
своєї середини десь на поверхні полотна
та п’яна муза вже виблювала на палітру
пейзажом загубленої в надрах
планети мавп даунтаун –
збочення еволюції після поломки нації
наше спасіння від вимирання – винищення
після маніакальних вилазок пустелі на завоювання раю
в приблудлих євангеліях апокрифічних небес
ми нарешті знайшли гавно бога
може це провидіння нам сказало – привіт
а може нас просто послали
сатана сидитьу біблії
під слинявий палець підсовуючи слово ключове
власні пошуки в глибині
вершками перетлумачуються в обшуки серця
побільшало голів в яких туалети задумались про храми
тут діагноз дурень є одночасно і методом лікування
коли невідомість розкриває пащу ширше ніж наша сутність
і блаженні натоптуються в спасенний ковчег віри
я обираю незнання в ньому більше правди
***
ХМІЛЬ
олійна й акварельна переміна хлорофільного плетива
стебла видихають рідким азотом у прямовисні лінії
нотного стану обсипаного лускою сіднейськоїопери
ніби пісня про зиму в придорожньому генделику
де можна страшними словами сміятись
ой сумна ця біла нута столітньої туги
вже й сонце хмільне дається пити а він ні –
не розвивався…
***
ПРОЩАННЯ З ПРОЩЕННЯМ
Качинському
брату
деформація життєвого простору до неможливого
сприяє формуванню потрібної психіки
пам’ятаєте як мінявся смак дихальних абсентів
коли солодкі слова гіркли в рецептах і кошторисах
коли вся гіркота світу на мить зібралася в одному слові
але віримо не словам а їхньому безглуздю
якщо ти блюєш белькотанням значить все-таки об’ївся
маленькі жалібні попередження збираються у зграї
над куполами атомних станцій
диспетчерськими вишками і вершечками парламентів
їх розганяють крилатими підписами проффесорів
для тих що шукають виходу рекомендується
строго – вхід заборонено
від завістованих доріжок в повітрі вивихнутому
тече до тебе ніким несходжена тривога коли ближні
близькі насправді – зійшовшись в одній правді
ти знаєш яке це відчуття коли бачиш
на вже покинутих обличчях щем обірваного польоту
хтось із них проніс цю часточку тебе як звіщений вогонь
на ту небесну висоту
щоб освітити в тобі цю мить всевишній мусив щось спалити
не обертайся – мости повинні догоряти далеко
за спиною
уже не з простору а з часу летять два орли
в безголов’я – сльоза
позора крапля різнокольорових вод цей хворий радістю
утяжений живіт мов м’який знак в кінці жорсткого слова
ця земля вже давно встелена польським пухом
на два метри в глибину
тобі повідомлять – ніхто не вижив …
крім ангелів-хранителів
вони здається відволіклись гав чи саме відганяли мух
***
ОПТИМІСТИЧНА ТРАГЕДІЯ
він мовчав, а його ніхто не питав тож бродив собі витязь різними
землями не відомо звідки сам не знаючи куди
але була в нього мрія – знайти народ який би полюбив його, а він
зробив би для нього щось хороше, добре, вічне і всі стали щасливими.
…як не тундра то болото, то люди зирять якось скоса, одне слово,
поневірявся він довго зі своїми добрими намірами аж поки не
приплентався на берег бистрої ріки…
…а на тому боці птахи райські співають, тварини безтурботні вистрибують
поміж дерев квітучих дуже було схоже на землі наші, коли ще звірі
говорили, а нас із вами ніхто не хвалив…
важкою була переправа, ледь живий і змучений добрався берега витязь,
але дивний спів жар-птиці та привабливий танок оленячого теляти змусив
забути його про всі негаразди і заходився він розводити багаття,
бо втомленому мокрому мандрівникові насамперед потрібно обсушитися
і підкріпитися
трохи згодом, відчуваючи як розслабленим тілом розливається тепла
хвиля вдоволення, він, з вдячністю, подумав: а це приємно коли тебе зустрічають
піснями і танцями, тому я обов’язково… я просто зобов’язаний зробити їм
щось хороше… музику?
так, я подарую їм музику! – вирішив він і швиденько, загрібши пір’ячко та
присипавши обгризені кісточки ще теплим попелом, заходився натягувати
телячу шкуру на барабан
***
все починається спочатку – тільки смерть з кінця
після смерті ми набуваємо того смислу котрий
існував до нашого життя
подивіться на своїх ненароджених дітей на внуків
і правнуків своїх
тільки ви можете бути їхнім смислом
подивіться на своїх дідів і прадідів на батьків…
ні краще не дивіться а то ще повіситесь
***
кров обумовлена вином
течія ковтками – життя
швидкість між точками – ріка
в початках її називали бог
голубувата прожилка материнських грудей
***
синь синь синь си-ничка
інієве горло
ми обоє в клітці
люлі паралелі сторч меридіани
стриб стриб стриб синичка
проповзла сльозинка
поза паралелі крізь меридіани
синь синь синь си-ничко
проковтни очинку
з чорної діри
***
київ
темна над глибиною поверхня століть
історія застигаючи тане мов суміш снів і холоду
рідні кровинки по черзі чужіють
асфальт мов крига міняє звучання джерел
тут мертві більше схожі на людей аніж живі
київ
історія цього міста складається з однієї літери
і купки цифр що час від часу
зібравшись стадом в чотири ноги накидались вигризати свічечку Ї
утверджуючи свою темну присутність дифтонгом
Е
бувало щось і відростало але вже бур’яном чи
бузиною
поки цифри з літерами рубались
народ з трісок ліпив хатинки з краю
а між ними темне зі свічкою мов язик увірваний
калатається
з кожною цифрою домовляється
щоб на спірне дзвоном срібним причепити
спільне – Ё
київ
з рештків нації
формування населення в півлітрових хортицях
дороги мостяться храмами дзвони гукають з
гармат
рани – ранками очі відслоєні фіранками
ботаніка підвіконня і простір висотою до піднебіння
глибиною у стравохід
губами ящірка спраги засушена в риску
розділившись – бажання і страх – тепер в
множині
відкричавшись в піснях крізь діри від куль
київ
не їдьте сюди не лізьте
ваша безликість це страта його обличчя
***
ці птахи для сліз
мовчки їх витерло небо
руїни моря…
обірвані крильця хвиль
крізь пальці сиплються піском
зубами покусані сльози –
ось з чого складається тиша
все кругле й дірчасте це моя самоназва
на тихій воді ніби клякси з пера
кинуті на кривувату гіркоту чорнила –
ми кола…
коли я з колом розмовляю
коли себе я розсипаю
приходять дивні імена неначе ніжки в сороконіжки
щоб подивитися на своє подивування
крізь очі дзеркальні
там зненацька виникають і зникають птахи
безпомилково віднаходячи цю красу
гострої різі в очах
***
дурман цвіту більма білого
дурман в белькотанні прожилок в зелені онімілій
дурман на похоронах води у тромбах крові
вимовчування секретів
зі стінок вторинної пластикової пляшки
так у спирт попадає місяць запійний
розлетілось село розбилось вдарилось
закотився гранчак в довгі роки цілий
все ще пахне дешевизною самогону
звук і зміст об’єднуються децибелами
всі мови стають рідними
рідною користуються беззвучно
у випитому живцем з чиєїсь матері молоці
любов жінки
котру вбирав але не міг повернути немовлям
***
ПЕТЛЮВАННЯ ВІСІМОК
здається найцікавіше завжди робиться за спиною
навіть тут на узліссі
спереду спекотні опливи деформованих ліній
за мною ламкуватий шурхіт підсохлої трави невиразне вовтузіння і голос
мислений голос але виразний ніби колись
зчитані з книжки слова завібрували смислами
і тут же тріснутий скрик червоного раптом тхора
ні це колір крику червоний може тому що рот і язик зашироко…
а може це погляд провалився на мить в рожеву горлянку наперстянки
чи серце працюючи за розкладом стенокардії зробило планову паузу
і кров зупинилася в прожилках на дні очей…
та бог його знає
речі здаються на милість нашого розуміння
не такими як є в собі
і погляд наш перед собою нітрохи не розумніший
ніж за спину
бо на відміну від піфагора ми не знаємо їх числа
і на відміну від податкового департаменту ми
не бачимо
себе в ідентифікаційному коді
і ще
коли ми підтасовуємо цифри (ми себе (вони нас) теж підробляємо?
***
жіноче червоне…
світлом абажура ллються стіни
простинь брижиться відсвітом зіжмаканого страху
скупчуючись в пляму…
чоловіче червоне…
і схід і захід перенасичені кров’ю
ні не сонце – скручені блискавки чи група
певним чином дезорганізованих слів
***
очі з вітром на ножах,
я радісно непотрібний, мов знайдене ногою підсніжне яблуко.
чому ти весь час ходиш із нею, чому посміхаєшся їй
коли вона регоче над безпорадним життям?
чому – запитує зсередини мого тіла я – верба, котра,
зрубана ще восени, тепер смужкою кори, тріскою тонкою вчепилась
за життя і буйною зеленню бинтує свої смертельні рани.
а в мені залишилась назавжди зяюча пустота вирубаного стовбура,
порожнечами від поверженої крони. я став частиною верби,
тією неіснуючою частиною, котрій не стало місця
в живому.
і ще чиєсь – чому? – недоречне мов сльозина на моїх,
висушених жаруками болю, очах. воно лунає з тієї миті розчавлення,
котру мій собака виволік з-під коліс вантажівки і
покинув у мені
обірваним ланцюгом, виповзаючи в життя
на двох лапах.
але його зад, котрий тепер тягається за ним на
коліщатах інвалідного візка,
став моїм безглуздям нестерпного болю.
гірше болять хіба що жіночі уста котрі
неспроможні мене поцілувати.
через яку необачність я став смітником чужого
болю? може коли вперше
випустивши його з ранки порізаного пальчика
дозволив йому розтектися
поза своє тіло нитяними цівочками скарг і жалів.
тепер я залитий ним
поверх останнього подиху. так нестерпно,
безкінечно-безнадійно,
над людські сили терпіння.
в цьому незворушному світі речей найяскравіші
події скресали
з оманливої напівпрозорості віскі, але льодяно-вогняна
ця зграя завойовників буденного життя, грабуючи невдачі
й підмогильні холоди, мої маленькі свята живими
в пам’яті не залишала.
і коли настає, понад розпач божевілля,
усвідомлений відчай
невідворотного дару, раптом огортають тебе
двома вибухами,
зовні і зсередини, радість і блаженство,
зливаючись в одне сонце.
я хотів би світити вам в життя вічно, але промені
надто повільні
порівняно з її поцілунком. може мені пощастить
стати її ліками.
я готовий терпіти.
***
люди без трусів доброзичливіші
коли вперше побачив єврейську дівчину без
одягу
це було приємне відкриття
і досі не забулись ці наївні враження
так несподівано – красива
так екзотично – єврейка
і далі... все як у людей...
а ви як думаєте – голий табачник був би
привітніший?
як вечірній поцілунок в єрусалимі
як осика з тремтячим сріблом…
***
життя після сну життя після смерті
відбуття як існування
відхід
як крок по неходженому
здиблений кінь під вершником
намацує копитом перед собою твердь
і бронзовіє…
з’ява із зникаючого –
перетворення матерії в ідею
чи утривалення мислення
смерть після смерті
***
П’ЯТАМИ ВПЕРЕД
несказані слова – чого вони хотіли від мене,
чиєю волею в чекання перетворюють моє
відбуття.
вони щось більше ніж я знаю, вони щось більше
ніж я можу.
вони відбирають твердість в моєму прагненні
проникнення
(цей ентропічний інстинкт високих матерій) і я
не в змозі
протистояти їхній м’якості, коли вони руйнують
непорушність.
двохмірна ясність паперу туманиться плином
часу.
ми частіше говоримо ні – за ним більше простору,
як в дзеркалі заднього виду.
і кожному, врешті, відкриється – головне сказано в непочутому.
в мові трапляються несподівано часові відстані,
котрих паузами не пройти.
це шрами мовчання вирубаного поступу.
коли ми промовляємо в свою історію то
не відчуваємо крові,
лиш в очах пелена макоцвітних знамен.
а в глибинах, в котрих ми себе ще не чули, вже знайомий
шепіт із запічків страху. і бачимо, що квіти наших
пісень не з волі
виростають, а, мов пшениця барська, з наших чорноземів.
***
синовбивство відбулось наперед, в менталітеті нації.
рід в нашій крові втрачає рідню і розчиняється в ріденьке.
в материнстві губиться дитинство появляючись
в старості інфанто,
торкаючись матері спогадом в захисних рукавичках.
у населенні вбитої вітчизни яничар не знаходить матері.
наївно розбитому серцю шукати свого вбивцю
у звукові пострілу.
почистивши зуби, вимивши руки від заплічних справ
ми з острахом
зиркаєм в дзеркало – хто вийде нам назустріч з
нашої старості.
прикінчивши свій рід ми жахаємо космополітів –
добре там де нас нема.
там де в нас з’являються найганебніші бажання
предки залишили сліди здійснення…
***
шибениця трибуна для блазня
як і віра для королів
нещасні недосконалі обділені
бог не може любити
книга свідчить – бог сам є любов
але він може прийняти вашу любов
яка не потрібна нікому на світі
любов це сутність бога
найбільша пожертва – вбити ради любові
найбільший подвиг – убити любов ради бога
(чи ради того що ради нема...)
народжувати це прокляття господнє
народжувати це вигнати бога назад в його рай
на хрест
***
сухими сльозами останніх мук
мостяться тріщини словесних храмів
але з помосту дорога тільки до неба
і починається різко вниз
убий
***
коли день вернувся в ніч
вона кричала між чуже-моє горе
поки воно не стало нею
***
обпікаючий запах жала
посмішка жінки котра знає
вину того що ти не зробиш ніколи
***
ДІВИ НЕБЕСНІ – КИШ…
руда мишка як вогник прудко-прудко біжить
підпалила невдача її нитяний слід
страх у світлі регоче а рятунок заплющивши очі мовчить
у предметах спасенних – старий чобіт чи віник –
вищий розум заснув як вулкан
всі миші чорні всі чорні коти у чорній кімнаті однакові шанси
але осяяння як двері відчиняється раптом
тікай руда мишко тікай
ще не мертва і не жива
моя сіра ще тільки сіра думка
на яку чатують чорні в цьому чорному світі коти
ей діви небесні – киш…
***
камінь в повітрі це світло
що спалахує від наших бажань
але не кліпни бо…
придумкуватий голос прикриє повіки
я гашу світло любий
захотів переспать їй листа
але жест цей незграбний стегна
я побачив навиріст у салі
і ліжко – сімейна голгофа
очі найбільш непізнані жіночі об’єкти –
дивне світіння чорних пульсарів
лінія горизонту окулярів сходиться в кристаликах
за ними космос ненаселений
звідти ніяких пришельців – всі туди
ніч ніяк не набереться темряви
і в голодному оці сови
їй не вдається намацати маленьку пропажу є
що відкришилось від мого бути
жовтороті зірки розсілися по темних дуплах
гарячі дзьобики ковтають холодну даль чекання
а ми всі так зарання
під вечір злетіли з гнізда
завтра – воно хоч коли-небудь
буде таким ідеальним як наше майбутнє
***
дощ
метелик складений в одне крило
відбивається від крапель моєю кліпнутою повікою
дощ набридливий як діти
хороші діти – мертві діти
та й ублюдки ледь доживають до 18
їх похорони як повстання з музичним супроводом
когось в цій музиці таки заріжуть
по шкурі ночі сніжаться оббіловані дні
від чешира до паміра плинуть посмішки котячі
ніби маски в повний зріст
десь за рогом залишивши наші роги і хвости
лиш поцокують копита мов піщинки на зубах
хтось просив а хто і ні
віку довгого собі
але всім нам вдарували по 666
і прокляття молодіти в неспроможності згадати…
(не він… не вона… не воно…)
…………………………
якісь вінвони з безглуздя часу
вживленого в сізіфову точку маятника
де життя не продовжується а повертається
в дітки… в дітки… немовлята
кожне народжене від кількох невідомих
і сурогатної матері
новотвори в цьому наївному світі
***
коли катастрофічно втрачається все чим жив
ти одержуєш дар мови
вперше зі мною це сталося у 8 місяців коли в матері пропало молоко
і треба було переходити на свій хліб
і потім коли мені промимрили – нєт такого язика
і бить нє может
перо в руці давало відчуття крилатості
ось крила мої деревіють на віко дубове
віддаючи себе глині я одержав дар слова
***
вона була ніби сполучником серед елементів одягу
котрі розвішувались на ній так що ініціали жестів
представлялись вензелями династії оксамитів
хоч повне ім’я належало розгубленій голизні
серед незшитих викройок шлюбної сукні
***
очі й вікна, виіржавлений чорнозем і виблювана
гейзером земля,
камінь пропонований вічності й повернений нею пісок,
силуети хижаків у позі мислителя і складені на
колінах крила рук –
це склеєна нашою слиною чаша життя, котра
не тримається купи
без неприпасованого найбільшого осколка
людства –
людяності.
***
знову це зачароване коло – безглуздя розкритих дужок
поламаного колеса… шпиці в мінус…
перекинутий
віз…
конюх на купі гною виписує вилами знаки
математичної формули
він глибоко замислився над таємницею числа пі
***
де тільки не знаходив я любов
один бог міг би більше
але зрада йшла моїми слідами
***
коли нам випустять кишки то виявляється
своїм переплетінням вони передбачали
низенький ластівки політ пориви вітру грім і дощ
і накінець такий кінець
авжеж приходить чорт і бере
за наші клопоти вступившись
але ж і бог дає
грибні дощі ласкавий легіт і ластівок весняний грай…
сукупність цифр які створили слово
і вихід у нове життя… з пробірки
***
однобіч брів у київські кутикуди
великий камінь остерігається малі лізуть під ноги
штовханина завжди тісна хоча думається наче в безлюдді
і раптом зблисне обличчя ніби чиясь спина відгукнулась на погляд
***
тече крівця ріка а лівого берега нема
мамо рідна війна з кровосочивими грудями
напилися коні червоні а вершники зеленіють
в траві
***
кара повинна бути несправедливою
в цьому смисл права
він може бо ви завжди погодитесь на часткове самовбивство
аби лиш в солодких словах розтануло льодяне відчуття
голоду перед сном що лякає людоїдством з
пустого холодильника
по кілу гречки в руки і ви вже чвалаєте поперед плуга
десь поміж писаних знаків
ворухнеться німе застереження – не судіть... несудимі
та в грудях пульсує скипень червоний
любов – це колір вини
люди і речі темніші за мій присмерковий смуток
і все ж лише між них пробиваються шпаринки
світлої радості
якось одна пані що при народженні заслужила
церебральний параліч
звірилась що перед нею вперше махнув крилом ангел
коли їй вчасно вдалося відкрити унітаз
моїм ногам в багатоденних зусиллях
інколи вдається пройти крізь шкатпеки
***
хлопчик з новотворами наївності
слова говорять кричать шепочуть – твої чаруючі
очі – нікчема – усмішка квітне –
мучитель – я п’ю твої груди – життя пропало –
живу тобою – ненавиджу – люблю –
ми даруємо світу нове життя – щоб ти здох…
все перемішано мов каламуть в життєдайній воді – ми п’ємо
і задихаємсь в своєму породженні-породженому
все від смерті в одне військо все живе напроти фронту
хай би повоювали між собою життя і смерть
нашими словами
чого в нас більше любові чи ненависті?
але приходить бачення-видіння – словам відмовлено
і настає біль поза частинами тіла – словам відмовлено
і життя витікає крізь звукоподоби мовчання
***
завідомо не кров, а теча крові унаочнює кожною
своєю краплиною потугу
життя і водночас з’яву смерті.
коли кровотвориш наповнюєшся часом як
простором, коли кровоточиш
зникаєш з кожною секундою.
вампірам, що вживають живий час, потрібний
простір випитої крові,
сумирні – ті що попелять криваве світло життя в
собі і тихо згасають,
наповнюючись темрявою віри і стають чорною
їжею – намистоподібним зародком
смерті, що виїдає силу тих хто поглинає кров.
моє спілкування з ближніми ніби театр за кулісами – і вистава грається,
і життя своє бере. часом доводиться спостерігати
як плине течія мого життя
у зворотному напрямі, як моїм часом
наповнюються келихи, як навперебій пропонують
випити по-братськи на брудершафт, але я не
цілувальник цієї тьми, що не хреста несе,
а хрестики обсиджує.
їх так багато перецілувалось, як на всихаючій
осиці повісилось листя.
***
я пишу в порожнечу де для мене немає жодного слова
я малюю до пустоти де кольори ущільнились до болю
я говорю щезнотою риб свого рота
і відчуваю як серце захлинається білокрів’ям райдуги
що катастрофічно втрачає кров
мов підводна тінь літака тихо випірну над піском людей…
о голем мені – і шматочка глини не знайти
щоб злетіти над гончарним кругом в руки батька
***
розтеклося мною і ваше і наше
чиїсь діри шукають своє
береги із каламутної води розмивають солі океану
жалібними крильцями голосять душі болотних потопельців
і відлітає наша кров в мільйонних носиках туману
у вусі згорнувся шелест змії
сповзла мертва шкура
під серцем жалість пригрілась
і почали випадати зуби
парувались в мені людці і комашки
ледь врятувалась вода після потопу
так зачерпнуло мною життя
що продірявились жмені
мене в мені відшелестіло
***
після щоденної важкої роботи самогону
хочеться покласти втомлені руки на клавіші роялю
хай спочине шуберт від нещасливого кохання
***
розлите вино перекинутий кратер
входить сонце – все в хмарах
я говорю – радість моя в чому твоя печаль
ця подряпина на стародавній вазі
з червоного вина
покрита пліснявою шукачів істини
а ми з тобою ходимо
понад усе
понад усе
як дух вина у тілі думки
над нами лиш оця подряпина
на терпкості вина що чавиться із серця черленого
мов радість що закуталась у хмари
зір потроху втрачає мене
але прояснює сонце
***
гірку сльозу не витирайте
там наша мати
вона пише водяними чорнилами знаки
ніби приходила чаю попити
чи в тихому смутку переночувати
***
такий безмежний внутрішній світ
і така безкінечна самотність
квітка навпомацки поза красою
***
з нього винесли ризи і шати
завили вовки залізними зубами
приніс трохи пролісків
у зимовий ліс
і скривилася в посмішці
моя зарюмсана рання весна
***
час населений
стрілочки крапочкам – тоді… тоді
а ми – сюди-туди
тільки згуби залишаються
знайшли доріжку відцифрованих сліз
хтось ними виплакав свою любов
цю тугу важко було вислухати
вона досадно лізла в середину горлом
ніхто не допитувався чиє воно
кожний пішов шукати в собі
типово чоловічий жест
прихоплену поглядом голизну
прикривати голим задом
***
прийняти ближніх такими як вони є
за нормальних
ей люди це комусь вдалося?
***
гей – воли – співоче поле
бики ніби – інстинктивно – за коров’ячими хвостами
корови в позі – ретельно шукають в траві
вони хочуть бачити биків
вічно пересихаюче джерело поглинання
завело їх в стадо навчило співати пісень
молоко потекло в киселі
утворилась унікальна культура приручення
залишаючись поверхневим утворенням
унеможливлювала розкопки етимології
породжене поглинало материнське
як похідне від себе
інформаційні носії – солом’яні бички
привалені обезличеним терміном
життя тривало до імені
а після – лиш відлік часу
найуспішніші розкопки майбутнього –
останки обіцянок пришельців і фалосів
завжди співпадають з власними очікуваннями
за кілька століть з усіх немислимих початків
вони разом утворять одне слово –
воли
***
сонце пригасило вітер мерехтяних метеликів
риби як мила ковтнули
звірі вклалися в мовчання
так звучали пісні орфея
як наші казки
справджуючись несправджуються
***
я бачив як тремтить повітря вагаючись стати вітром
як жовторотих виманювала з гнізда синява далини
наповнюючи груди
ніби це зчитувалось у мені з-поза знакових кодів
щось відбулося в мені такого
що потім повториться красою серед зруйнованого
чи розвиднятиме ваші сни тонкою білою лінією
світанку повік
а хочете я подарую вам радість
я залишив її в найглибших куточках неможливого
поки ви не відкриєте очі на зустріч
***
крапки які просвітлюють тунелі
чи входи що заводять в бовтуни
макове насіння літер
проростаючи в смисли
видозмінює нам уяву
всього лиш якоюсь крапочкою над і…
інколи так постає особистість
ніби у відбитку психолітичному
не сутність а багаж
з рухливих пустот в котрих
мильність є не лише формою
а часто й змістом
чомусь неконтрольовані польоти
в давно прокреслених маршрутах…
партизанське життя геніталій …
і жінки невинні як мишоловки…
знову ти втомилась на ніч
дездемона
***
кара повинна бути несправедливою
паперовим шелестом по траві
попити зеленої крові зі своєї весни
десь там за хрущовками
над хрущами трасовиками
їх жде піщаний місяць на диво золотий
***
щось за що
єдина вина котрої прагнуть –
позбутися невинності
спокусник переконливий назавжди
***
загуляне волосся заблукана рука…
його плід розправляється з недоріким
як віконна фіранка на дверях
цвітом остороги
але в закутках перехопленого подиху
тиняється неприкаянець
острах перед глибиною завойованого лона
де борються їхні хромосоми за життя пришельця
на краю кожної спроби серця у вічність
вона відбирає кров на початок
його сила подарує йому світ
але її зрада переможе вже тут
подарувавши смерті мить
перед життям
***
слова випромінюють
десь з-поза точки свого утворення
морем піском чи покликом глибини зрачків
в’яжучи поллаківські вузлики в безпредметті
сяючої ноосфери
ніби підкоряючись другому закону термодинаміки
чи заманюючи ейнштейна пограти в кості…
саме богу кидаєш на щось… на удачу
але випаде крапка… чи три без єдиного звуку
і здається чомусь що я знаю цю ознаку
навіть з-поза очей кістяшок
найчастіше мої бажання приходять там
де інші відчувають відсутність
незбагненну відсутність осідлих кочівників
але чи знають куди вони бредуть –
в этот бред непонятный уму
вірусна організованісь розуму
відкриває новий край життя – фантасмагорію
і суцільний потік випромінення слів
як стук кісток у тишу серця
може так пишеться магічне число бога
***
двосічна сокира поруху стегон
півоголена світлом блонд
ніби голос зірвався з драбини
і вернувся у контури тіла
тріщинами по краях
нам призначено на вихід а шукаємо входи
тіло жінки темні шпарки землі
шматок ночі на небі ніби дзеркало зі спини
це дірки куди можна лише зазирнути
по дорозі на вихід
***
світло махнуло по небу чорним квачем
ніби головою у віру
отже десь засвітилось
чи то може хтось повісився
подивившись фільм про свій завтрашній день
церемонія горя вже так відрежисована
що просто гуляє по смерті
боюсь що в моє майбутнє
вже вліз черв’ячок чийогось минулого
але тіні-пришельці сміються з правди очей
сімейною втомою потроху обезсмислюється кошмар
а трупики нашої любові заселяють навколишні речі
мало хто любить свиней – більше свинину
я не люблю в собі людей – тільки життя людського
але знаєте розколупайте будь-чию труну
і не знайдете гавна
лише виписані кальцієм жовто-білі графіті
розуме розуме хто ж дурним тепер буде
як тебе нема
виміняв собі хатку
рак-самітник на вапно клешні
***
потягують ніздрі холоднуватість
стрижених околиць
руками перекрикуються вітряки
сірим із сірого
прощальне витинається крило
закидаючи вгору самотні обличчя
покликом туги небес
павук за білу ниточку тримає хвостик літа
і те що сиділо
не влазячи в жодне діло
ходило пунктирно вискочками з алей
по листю ворошило
ти мене пам’ятаєш?
питаю того кого не знаю
і дивом відчаю приходить спокій
тут все вмирає у відродження
***
учені довго думали навіщо людині зуби, котрими
не можна ні кусати, ні жувати.
думали, гадали, аж поки до розуму не зайшли.
так ось навіщо вони потрібні – сказали вчені
і назвали їх «зуби мудрості». а мені їх тупо
вирвали. тепер справді відчуваю, що в голові
чогось не вистачає.
***
діодні вікна
об’єм засунутий в голову як площина без дна
для обмежених без границь
бездонність у рамках дивись
це наш загальний розум
це місце здійснення всіх злочинів
але там немає більше жертв одні кати
такі що й самі постраждали
але сторицею віддали
щодень виходять на роботу у наші сни
там серед дня заплічні ночі
вони майстри
де розум розкладений на шахівниці
а чорні і білі грають в одне
правильне чергування світла і тіні
і ви перелистуєте себе у відтінках
зупиняючи кожну мить де вже немає
а чи було життя
занадто багато людей
і всі вони ворушать губами
хочуть говорити мовити оповідати віщати….
я дивлюся на поверхню цієї
рухливої каламуті і чую
крик куми в тумані
розпачливий відразу на два боки
коза зірвавши ретязь повіялась у шкоду
а кум подався до сибіру
качати нафту москалям
***
господи наш mudry.pro
а тепер уяви що адам і єва послухали тебе
але дійшло лише тепер
сад вирубаний змій поплатився шкурою
добро і зло десь в шоколаді
пізнання отрута не ввійшла до голови…
господи ми знову невинні
/чуєш? – вибери мене вибери мене/
забирай нас назад усіх
змій поплатився шкурою
а ми придумали ган дони
***
я слухаю як муркоче на колінах кіт
ще недавно здавалось що здох
все менше чути про розум
вже більше відають як виглядає мозок
ніби в сірому безіменному небі
сірий донецький степ
в сірому безіменному небі
легко голову згубить
в цю домашню психовізію втручається солдат
безіменний як мрія кожного генерала
і героїчний як мрія кожної війни
і незручний як морока
хоче їсти і спать одягатись
хоче пить і гулять кохати
і стріляє стріляє стріляє…
ось воно пряме попадання снаряда
і душа предстає перед богом
разом зі зразком днк
як сполохана пилюка вляглася брехня
обіцяють видати новий мундир на життя
спостерігати вогонь не відкривати
***
я знову втрачаю
гаснуть квантові гуси серед зірок
сліпнуть зайчики напроти сонця
а брат помер наче вбитий
і в безслів’ї рукою кажу десь у простір
не все мені підвладне
не всі
але є щось непідвладне нікому
надважливе як майбутнє що просто зараз
і воно в мені і це
я
тебе везли
ні подиху не чути ні видиху не видно
а я стою
віддавши рештки часу слимакам
ми так не їздили ніколи
я вже тебе любив
у мене кров з очей
ще із тих пір як серце обганяло кров
та врізалось в остолопілу долю
мій добрий пластир
уже не в силі покривати гріхи мого тіла
а минуле як діряві кишені глибокі
нічим холодні руки нагріти
і вулиця довга в кінці аж сльозить
від парасольки до парасольки
перебігає дощ
так починається нова гра
***
я іду цифровими полями
вони мало відрізняються від оцифрованих міст
мова народності с++ і говірка племені ява скріпт
рахівничка і табличка
але переформатують тебе відразу
ноги в евклідовій голова в лобачевського геометрії
простір обмежений достатній
рукописи в поділках фаренгейта корчаться
і дух вина під градусом витає
але яких висот би не досяг
лиш широтою й довготою тебе сприймуть
вічне і мертве приходить у смертне
й живе тремтячою мерістемою дробів
в котромусь з чисел любить-не-любить
поселяється кохання
будує панельну формулу щастя
та лиш на мить зіб’ється струм
і порветься серце навсправжки і тоді
як в двох долоньках кров свою тримати?
ви розумієте? кінчилось кіно
дим із дзеркала
***
ні водки в пляшці
ні на столі стакана
голова лежить на тарелі нічим не винна
а серце танцює п’яне
щока затерпла ліва
з нами – так мені пояснили – бог
і стадо як одна голова
поведе пастухів
та за ними не оглянеться гола земля
хтось скаже пройшли
та нам нікуди далі – прийшли
і в поле своє нас вже вбили по плечі
тому зараз
я підставлю свою праву щоку
під приклад кулемета
і нажму на гашетку
***
над рівниною столу жінка
перекручує своє серце на котлети
хліб і риби зазирають у темну шибку
чекають аж голодна сім’я за столом
дійде того місця в книзі коли їм пора
буде опуститися з неба
на нетерпляче посмикувану скатертину
ну вже ось-ось…
коли нарешті – буркнув хтось
і ось
тарілка горою каструля вщерть
і дивом усміхнена жінка
ставить вечерю на стіл…
а за вікном виноградна трава і місяць альбінос
на годинчики й хвилинчики терпіння
тримають
все описане не відбувалося зі мною
воно було за межами людськими
де віра більша аніж бог
всі події не мали дії але в це трапилися ви
чи ще трапитеся мов відгадки в мої загадки
а у загадках час як у камені
не відходить а проходить і я мов вітер гнаний
а за мною поволі рухається камінь сошою
а по ній – голова у небі
віддалявся силует у довгому плащі
я вітер гнатий
пірвав його слова і голос никлий
все буде добре… я не голодний мамо
ххх
фарби щезають у висях
як колібрі крізь палітру
сутінками хворі
пусті банки вимагають
більше фабрик кольорових
а я палаю у присмерку
своїм дерев’яним серцем…
я втомився від часу
терплю а тримаю
любов бога серед людей…
якесь горе дурне…
якесь щастя чиєсь…
ось благають – мить зупинися
хто домігся навряд чи встигне зрозуміти
що то і було життя
господи мій нещасних
прийми від мене все що тобі
треба
все найкраще що я створив
мене
і ще трохи часу
для когось
ми всі як непотрібне дитя перед абортом...
за мить до смерті перед дивом народження
***
мій фас зі вчора зсунувся у профіль
запустив шонберга для дезинфекції кімнати
і в голові гостей поменшало…
хто мене знає відає більше мене
але факти псують романтичні історії
хай музика малює день –
ось куля просвистіла і…
і барабан як в груди бив і…
чуєш сурми заграли …
по комусь б-є дзвін
інвалідольний простір
слідами конвойованих спотиканців
відновлюються придворні танці
ти проходиш блискучою стіною
залишаючи собою малюнки в дзеркалах
золото в кольорі на зубах пісок
кому назвати ім-я своєї безсонниці?
хіба що фрейду…
все геніальне просте – будь ідіотом
візьми в руки автомат
і тебе почують
***
читаю хроніки повстань…
предки мої героїчні
де ж ви тоді обісрались…
в своїх князях в своїх гетьманах
от і знов….
свою землю ми не отримали у спадок
ми позичили її в дітей
і може обікрали внуків
в недовершених будовах наших розмов
дичавіє цивілізація
уже з плазмовими мечами
я йду залишаючи вас із посмішкою
своєю
-------------------------------
Літературно-художнє видання
Біденко Микола Миколайович
Під квітучим восьминогом
Поезії
Друкується в авторській редакції
Художнє оформлення
Володимир Биков
Олександр Вдовиченко
........................................................
Верстка Роксоляни Бедрій
Коректор Олександр Хміль
Здано на складання 30. 01. 2018. Підписано до друку 10. 04. 2018.
Формат 84×108 1/32. Папір офсетн. Гарнітура Myriad Pro.
Офсетний друк. Умов. друк. арк. 7,14. Обл. -вид. арк. .
Наклад 300 прим.
Видавництво «Каменяр». 79008, Львів, вул. Підвальна, 3.
Свідоцтво Держ реєстру: серія ДК, № 462.
Ел. адреса: vyd@kamenyar.сom.ua
Вебсайт: http://www.kamenyar.com.ua
Б59
Біденко, Микола
Під квітучим восьминогом [Текст] : поезії / Микола Біденко. – Львів: Каменяр, 2018. – 134 с.
ISBN 978-966-607-
У своїй новій книзі автор торкається найважливіших проблем людського буття. Біль і відчай, пошуки істини, прагнення вийти за межі повсякденого життя – все це нуртує в його поезіях, які сміливо можна назвати винаходом за формою і відкриттям за змістом…
УДК 821.161.2