Збірка Шизоаналіз

2013

* * *
нещодавно він почав відчувати дискомфорт тріщини в собі. це щось, із чим він донедавна був одним цілим, почало протискуватися в тісноту, яку він раніше спорадично населяв заблуканою самотою.
воно вбирало його любов і ніжність, наростало в ньому, наче муар на хмаринах, і тверділо податливою непорушністю там, де він намагався відчути крила.
поки це щось не спровокувало в ньому судомний рух плечем і воно відпало згустком теплого мармуру. він подивився на половину своєї тріщини, – те що його так мордувало і боліло, тепер сяяло красою глибин, де воно народжувалося. поволі мармур холоднішав і важчав. він був прекрасний, але надто важкий, щоб нести його в собі.
це вже потім (яке відбулось раніше) кмітливий пігмаліон почне відбивати від нього шматки, пристосовуючи для свого ліжка.
* * *
відкриття відкриття – це той розгублений сум в очах, з яким дивився ейнштейн на
одержимого гейзенберга, коли той шалено, як бик на рогах, виніс двері у всесвіт, які так елегантно відімкнув і відчинив майже навстіж ейнштейн.

бог у кості не грає... – тому не варто ставити на бога в подібних іграх.
випадково розтуливши рота, ви змінюєте простір, який утворював порядок речей.
але дорікання вихованої науки німіє у порожнечі роззявленої власної безодні...

* * *
я зі смертю живу, точніше сказати вона мене періодично ... тобто, коли мої сни розбігаються по чужих кошмарах, вона мене втішає.
я ношу смерть у собі. в неї невиразне лице, ніби вимкнуте світло.
а вона весь час клацає вимикачем туди-сюди, то викидаючи мене в життя, то занурюючи в темряву.
я часом кличу її няня. але як тільки не зовуть її, зовсім не уявляючи, хто ж прийде насправді.
я скучаю за життям, хоч і не знаю, чи воно покарання моє, чи обов’язок якогось
вищого порядку.
зрештою, життя пропонує лише різноманіття форм, всіляко уникаючи смислу.
ось крик чайки – це поема про море?
чи голод простягнутої руки хапає втомлені крила, що кам’яніють в людській пустелі, яку ми утворюємо всюди неспроможністю побачити нічого, крім того, що вже є в нас за плечима.
побачити ніщо навіть нострадамусам вдавалося лише нашими очима.
я бачив, як вийшовши з текстів пророцтв, корені дерев ставали дибом, а галюцинації мухоморів губились, мов діти, в трущобах закам'янілих звивин.
потім малюнками розпилених каменів вони розказуватимуть нам про життя.
чи хтось знайде там себе кінцем наперед казки?

якось і мені довелось рибку піймати із золотими словами мовчання.
* * *
проникнення силікону в старість, мов контратака нездійснених сподівань, що супроводжується мікровбивством сторожових нейронів.

чарівність це згусток темряви, що не боїться світла.
безперечно, ви бачили ці очі.

і пробирається голографічна зойк-дівчинка з пам’яті в пограничну зону тактильної чуттєвості.
вона не знає, що вона робить, тому робить це обов’язково чи обов’язком (в більшості випадків найбільше смислу таїться в словечку між двома поняттями (особливо коли ти їх не бачиш)).
– ?! так, ні того, ні іншого, як варіант.

ти накидаєшся на жертву з хижою жалістю від того, як миттєво зникає те, чим так хотілося смакувати якнайдовше,
і з подивом зауважуєш, що функцію гвалтівника починає перехоплювати інша сторона.
і починаєш розуміти що ні того, ні іншого не означає нічого.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20

Ваш відгук

поет Микола Біденко

офіційний сайт поета Миколи Біденка


Яндекс.Метрика