Збірка Шизоаналіз

2013

вони як те напівміфічне вимираючо-кочове плем’я хапдаїв, що стало основою для штучно створеного виду вищих приматів homo sovetikus – і хоч їх конструювали за допомогою молотка, тупила і койсь-то-матері, та функціональну програмку cобаки павлова вбили намертво в основні рефлекси збереження життя – живуть в неіснуючій країні, користуються минулим реліктовим часом до народження всього, метаболічні процеси спрямовані на послідовне продукування стохастичної енергії, котра не поглинається внутрішньо, а викидається назовні (у дітей щось подібне називається вибрики) і за рахунок цієї «віддачі патрона» зміцнюється, ущільнюється організм, що, своєю чергою, дозволяє йому залучати деякі млявоплинні субстанції смерті для певних функцій своєї вищої нервової діяльности. присутність смерті – необхідний компонент їхнього існування.
homo sovetikus це особливий вид віртуальних створінь, їх особливість в тому, що вони можуть існувати в реальному світі. їхні голови появляються на екрані як персонажі комп’ютерної стратегії, але швидко покидають правила гри і проходять всі рівні влади, опиняючись в парламенті, уряді чи тіньовому кабінеті, що за наших реалій буває найбажанішим. малюючись як мультики, вигулькуючи мов смайлики, вони так засмічують собою реальність, що жити стає неможливо.

вони бояться лише заснути в реальності, бо тоді приходить до них життя, — не те, котре вони поглинають порціями, а те велике, непідвладне, потужне, в якому вони, виявляється, перебувають і яке наповнює, пронизує їх страшним незбагненним відчуттям неконтрольованого росту.
щось росте крізь них, не їхнє, не вони – щось мимо їхньої волі. вони ще могли б змиритися з чимось звичним – амебами, глистами чи навіть проростками пшениці, котрими, правда, цікавляться лише їхні хвороби, але вони логарифмами жаху вичислюють, що починає рости те, що в них завжди було під ногами, – крізь них починає рости земля, починає проростати україна. і жодним перезавантаженням, перепрограмуванням нічого не можна вдіяти. навіть повсюдним запровадженням мови СС+

вони прокидаються і починають умовляти себе, що це лиш сон – ще сильніше затоптують землю, риють глибокі нори, щоб упевнитися, що навіть там не причаїлося нічого живого. а україни, цього породження землі й людей, вони навіть не відчувають – вона лиш той огидний сон.
та навіть, коли все огидне проганяється з очей, залишається відчуття, що в тобі поселилося щось живе, і це відчуття росту наяву ще більше заводить у шаленство, бо те, що росте, просто виїдає їх ізсередини, так, як весь час робили тут вони.

хто свічку несе в руках, запалену від серця живого, піднімайтеся, ростіть вище тих закопаних голів, що сунуть напроти дня, – вони скажуть: день такий білий- білий, аж чорний, і свічка змаліє у темний гніт.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20

Ваш відгук

поет Микола Біденко

офіційний сайт поета Миколи Біденка


Яндекс.Метрика