Збірка Шизоаналіз

2013

* * *

дедалі частіше з’являються немовлята, що лякають більше ніж смерть. коли вони йдуть поза розум – який зі світів дарує їм господь? чи породілля вітає народження, коли ще в утробі рідне перероджується на чуже? як далеко може зайти мати за своїм дитям з іншого світу? як далеко? – на всю глибину іншости чи лиш на довжину свого життя. бо іншість це той трансформер ката, що частинами вкорочує чуття материнства, щоразу беручи більшу сокиру.

куди вибудовується наш шлях, коли будівничі розбирають каміння по пазухах, а людство не вміє користатися з людяности? – туди, звідки дивляться на нас очі олігофрена. де земля і небо навиворіт в палаючих полях, заметених димом у небуття.
і сидить мати, мов попелюшка, нікому не потрібна, бо ждала лиш одного принца, якого сама привела на світ. і ніхто не чує останнього схлипу її свічки – сину, подивися, ти йдеш попереду смерті.

* * *
мені дитинство так брехало,
як тільки можуть набрехать
червоні воїни в білих кальсонах.

я дивлюся на немічних старців обвішаних подаяннями смерті і гарячкою в черепах. вони осиротили землі і води, а все, що хотіло жити, мусило дихати важко. тепер ці безпритульні слуги безголової Ніке купками обсідають святечний мотлох і промовляють величальні слова, намагаються хороводити, але на їхньому весіллі завжди дітей вбирають у похоронні савани. вони, мов свічка в печері, щиро дивуються, що всі, котрих вони завели в цей прихисток, намагаються вирватися на бозна-які небезпечні простори.
я хочу, щоб вони пішли, туди, куди вони й налаштувалися, та мені страшно за той нібито кращий світ. те, що вони зробили з нами, видно на їхніх обличчях, ці очі не прикрасили б і оселедячі голови. вони щедро сіяли свої зуби на наших нивах і чекали, щоб зійшло, – так собі уявляючи народження внуків – їхні скелети повилазять проростками мечів. те, що безсиле ненавидить усе.
і новий день вони вперто намагаються підім’яти під себе, та якось непомітно він підсунувся під них, як лопата під гівно…

після них не хочеться бути ніде
я хочу знайти одинокий світ

зло – це процес нероздільний
народження і пожирання

разом немає для нас існування
ми кисень і водень в замерзлій воді

егоконцентричне

найважче усвідомити те, що стоїть весь час перед очима. насправді його і нема перед очима. воно приходить іншими дверима, стає позаду очей наче перед вікном і дивиться ніби в дзеркало прозорого часу, як його (тобто мій) розлитий пекучим алкоголем біль намагається відтворити якусь втрату, частинку загубленого життя, що вперто намагається набути рис якогось відсутнього обличчя.
і ми – тобто я, що приблудою зазирає у вікна душі, і я, що стоїть за спиною очей, – намагаємося навипередки знайти у моїй спільній пам'яті знайомі, але чомусь несумісні деталі оживлення цього, виявляється, потрібного і все ж викинутого образу, котрий і тепер, водночас із відновленням, руйнується.

хтось уявляє своє існування, як нескінченні часткові спроби самознищення? якби ми вчиняли комусь ті речі, в які заводимо своє життя, нас би судили за спроби навмисного вбивства.
от і являються згуби нашого життя і стоять…
стоять перед очима.
шукаючи самого себе, ти приходиш до свого убивці.
спочатку аж на душі потепліє коли бачиш свої очі, своє обличчя, але там глибше понівечена доля, купа покалічених чи абортованих мрій, про які всі думають, що вони десь літають у високих емпіреях… ось він – найбільший нищитель мого життя, нещасний дурень, якого я шукав, забувши про все на світі, та знайшов надто пізно – живого місця не лишилось.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20

Ваш відгук

поет Микола Біденко

офіційний сайт поета Миколи Біденка


Яндекс.Метрика