Збірка Мисліте

2013

Обкладинка книги Мисліте

Close
Обкладинка книги Мисліте

* * *

лірами вилами чередою муз
отара рогатила окраєць неба
тягнулась пісня
схоплена за кучері магнітофоном
хоча у музики вривавсь терпець
відразу після му...
у заповіднику заповідей
вовки темної кімнати
покусали п’яти всім стежкам
людські душі розбрелись по іменах
але арешти почались і в словниках

вилупкуватим поглядом яєчні
нав’язливий сервіс-хамелеон
пропонує слизьку доріжку язика

закладусь на півлітри мало
хто бачив як годують калік
от вам борщ –
носа зморщ а очі витріщ
одною рукою черпають юшку
другою надавши потилиці напрямок
натягують пельку на ложку

напевно не в одного
грушка в яблучці застрягла
та заміть мови вгризли лизуна

холестериновий уламок скорпіона
ужалив совість
і нісенітницю змінила ісейтениця

одні вмиваються криваво
одні і сльози ллють рожеві

* * *

нерозв’язані вузли після меча
стають проблемами нерозв’язаного
що вже вимагає іншого розв’язку –
немає людини – немає проблеми

безголов’я створює головоломки
в яйці стан кольору оскало-чорний
споконвіку природа породжуюча
нищить природу породжену –
навзаєм

щоб стати вільним в божевільні
мусимо творити свій щоденний світ
з людей які є під руками

кожному своє –
зі страху бути з’їденими
ми намагаємось нестися писанками

* * *

коли немає вільних слів
якому вольному ти скажеш волю
коли немає вільних слів
то множаться потрібні

як прояснити прояснення
за мене ще в утробі мову забували

промені пробиваються звідусіль
але знесилені пітьмою ?
гірше ночі
похмурий ранок затьмарює зорі

негасимий вогонь вдихають
а свічка лише за здравіє
або за упокой

коли входиш в розуміння
то спалахують слова

* * *

хтось захарастив мене
повітряними замками
і король приблудивсь неприкаяний
а в очах горить – то дракон не спить –
вічний голод

я віддам йому землі свої
а взамін відвоюю собі
перепридуману доньку його...

розбитий дракон поволік назад
у нору свої вогнемети
та не знайшов я розчарований
принцеси зачарованої

корделіє ... дитя моє...

* * *

який гебрей придумав цей едем

спокуси – ще не гріх
і от будь ласка – нам влаштовують потоп

та гарно надкушене яблуко
уже нагадує ковчег
хоч певно відчуваєш і оскому

спитай отих малесеньких внизу
що врятували хоч би шкуру
від наших підошов –
куди йдемо
які високі поривання ведуть нас
по руїнах і кістках –
мабуть не скажуть
і молитися на нас не стануть
але стерплять

вони нас люблять
і яблука наші їдять
а гарно надкушені яблука...
це так ріднить

спаси нас Господи й помилуй

ця бідолашна хода трудова
лиш безкінечне падіння тіла
під яке ми навчились
вчасно підставляти підпірки

* * *

кохання не терпить невинності
двоє тягнуть дорогу на ешафот
тільки кат ніколи не доходить
він розчиняється в юрбі

* * *

бездоннії води небеснії
а щоб втопитися досить сльози

я прийшов на подив світу
а стою незрячий

всі входи ведуть у безвихідь
у безвихідь і виходжу
а близькість віддаляється

розчахнулись крапки наскрізь
і світло зірок пішло назад

і зійду я з блеску світу
до просвітління

* * *

поранилась дитина гострим словом
і плаче...
ніби правду зарізали

* * *

у нас найглибші чорноземи в головах
землейоби не втримавши цноти
на зайдах прищеплюють знайди

* * *

вночі всі жінки гарні
хоча деякі засинають раніше
ніж спрацьовує це правило

* * *

в глибині напівпрозорого дзеркала вікна
крізь постать силуету
проступає палімпсест черлених руж
кругообіг завершився
у склі оскліли погляди –
квітучий із могили
і мертвий із юрби

і я відсутнім зором поміж них
унеособлюю творіння триплексу
що є водночас і вікном
і дзеркалом душі

моє обличчя тече
перетікає шибами вагонів
все швидше й швидше
лиш погляд стоїть нерухомо
випихаючи чужі очі
в глибину шматованого скла
кругообіг розірвано
в змаганні з життям
я знову вийшов уперед
відставши на коло

* * *

серед серпня серп упав
жовтень заблукав у листопаді
із сокиркою в руці

паршиві овечки смурної отари
жують остюки в ластовинні дитинства
чотири чотирки
дві розтопирки
сьомий вертун

рік за рік
києм у бік
цупить та тягне
волики йдуть

що з воза впало – затягують пісню
пропало життя –
ближче неба шукають

хтось упав через шлях
головою у безвість...
це наш день на півсонця загруз
у болоті багряному сходу

ми його переїхали піснею

* * *

її дивувало відчуття пластиліну в колінах
коли він ліпив з неї танець
а вона віддавала свою тишу звукам

* * *

жили собі дід та баба
ні корови ні свині...
а була у них курочка ряба

як розвінчали сільраду
баба за серп а дід узяв молот
а курочка надулася та й знеслася
та не просте яйце – золоте

дід бив не розбив
баба била не розбила
бігла мишка хвостиком зачепила
і теж не розбила
а начальник спокусився
і вдавився

дід плаче
баба плаче
а курочка кудкудаче –
не плач діду
не плач бабо
яйця ж бо я несу

* * *

чи пам'ятає винахід винахідника ?
ми схожі на образ божий
як ікона на молекулу ДНК

* * *

Господи я тебе прощаю
хай проживу цей дар непроханий
до останнього тліну
я прахом донесу свою любов
мов покритка дитя – на смітник

ми любимо себе ненавидіти
але є дивне відчуття – щастя
і завжди щось проситься жити
навіть коли ти вже народився

я тільки прошу – мовчи
мовчи моє серце
найтяжче хоронити в собі
слова що вже були сказані

та найдужче хочеться сказати правду
коли тебе не просять
зробивши жест відкриття чола
я відкрию вам істину –
цвяхи забивають молотком
так!
те що ви здатні зрозуміти
просто не варто говорити

немає іншої ради
як думати самому
але у лабіринтах мислі
знаходять скелети філософів
а не загублені підкови

хто розраховує на диво
не рахується ні з чим
та при зачинених дверях
втрачається певність
і мої сторожі що кричали –
нєльзя за порог
тепер допитуються – хто там

чи я прив'язаний чи вже бездомний
знай своє місце собако

* * *

що любив я ці дерева
їм не вадило цвісти

я проходжу краєм губ
гостра посмішка твоя
наче бритва по очах

риба каламутної води
намацує тремтіння долоні
бути смертельно смішним
моя недосяжна хвороба

* * *

сумніви прогризли дірку не
в здавалось надійному бути

я свій жар віддав би з серцем
та ми шукаємо тепла
в чужій шкурі загорнувшись

* * *

начитались камасутри огірки
так і я ж вас любив
малохольні мої малосольні

а в голові вишневі парашутики ?
то пам'ять не розкриється
то заплутає стропи спогад

однісіньке й одне
ні добутку не знайде
ні створить множини

ей добрі люди
налийте скляночку
моїй солоній рибочці
так
до мене прийшла любов
як старенька жінка що за довгі роки
знову набула незайманості

хто похорони відбув
замість весілля
як би сумно не співав
а за лопату берися

сусідка теж у великій жалобі ?
улюблена здохла корова
запропонував прикопати їх разом
у бур'янах

мою дамку взяли за фук

* * *

одне діло дивитися
та бачити ? не всяк

із хмари ні краплиночки
січе сухий пісок
ви надто не дивуйтеся
вже літечко пройшло

на небі ані зірочки
лиш місяць наче пень
от тут уже чудуйтеся
бо це було удень

очицями порожніми
собачий друг невидячи
у вічі загляда
свої позичив він сірку
а в того взяв їх я

кожний зразу їх пізнає
хто дзеркальце має

* * *

володар смерті життям не володіє
жінкам важко вбивати
вони народжують зразу на той світ

якщо ти воскрес
тільки й того що двічі помреш

* * *

чим більше з неї береш
тим більша вона стає
та ніхто не знає що він копає –
просто земля

степ широкий воля висока
а у вершника й коня
на двох одна нога

кінь дороги не питає
налетиш на сутінки серед дня
і провалля стає стіною

ніхто не знає як він сконає
немає в степу вершини –
просто земля

* * *

трепети сиплють смутком
згубою розгублені стоять

вся біда від того слова
що гуляє з вітром жовтим
я їм говорю – треба йти...

хто нас покинув
нехай нам золотом устелить путь
до завтра...

* * *

зима – моя маленька смерть
застиг немов ріка
що недобігла до сльози
і абісаль заціпеніла у зіницях

не встигли народитися мої
від мудрості дурненькі діти
пожухлим листям віднеслися їхні ймення
віра... надія... любов...

невже це я наповнив пусткою пустелю
де лиш три айсберги
тримають спротив між ще і вже
серед застиглого потопу
не вір... не бійся... не проси...

* * *

час здатний робити отвори у просторі
ви пам’ятаєте як вміють зникати речі
не приховуючи своєї присутності
йдучи в одному напрямку
ми раптом зустрічаємось з попутником
мов два поїзди в тунелі

зло не проростає зі спеціального насіння
достатньо намагатися жити
і цим прискорювати катастрофу
в ту мить коли один
розпочинає пророчу фразу –
час збирати каміння...
другий вже її закінчує
...час розкидати каміння

всі спроби відвернути нагадують
сізіфове бажання почати все спочатку
і як би тісно тривання і щезання
ти не стискав у собі
навіть коли підлога і стеля
утворять лінію горизонту
коло не замкнеться
між ними завжди лишиться мить часу
звідки проростає спіраль життя

поза всякими кордонами юрба
ніколи не заповнить собою болю
тільки мушля самотності
мов чорна діра поглине
цей ненатлий кінчик голки
коли водночас караван верблюдів
проходитиме крізь вушко блаженства
скоріше караван верблюдів чим...

скоріше...
бо грішник уже пройшов
бо хто це світить золотими
банями нових церков

* * *

верхнє до промінчика росинки
так само високе як музика сфер

яблуко на небі
а шматочок іще на зубах
заводять в сон котки сірі обидва
кожну дитину
пора
діточий сон – глибокий звір
майже не чути розпачливих криків
коли яблука очей
які страх проковтнув
розбиваються об розкидані кубики
того що мама з татом
встигли за день натворити

мало хто витерпить до ранку
з тих що не могло вечора діждати

* * *

дерево безлисте глибшає
мов могила копана в повітрі
прожилки листка бездеревного
тихенько шепнуть в німоту
про що безнадійно кричали крони
так ніби захисток останній
вони побачили в затьмарених очах

о істино вельма
справедливість вишня

ти волаєш тиші – і
пропливає твоя домовина
навіть ще ніжніше –
посмішка домовини лагідна
тінь дзеркальної тіні –
рисочка від посмішки

чути простір на звороті життя
до гибелі до глибини зачаття

десь серце б’ється об мене
десь б’ється
аж в грудях болить

* * *

дихає небом спокій ріки
вербовим пушинкам свої імена
навздогін пускає печаль

* * *

ламають світ навпіл
тривоги хліба чорного
останні крихти розділили смерть і голод –
схрестилось гостре і тупе
ми їх замучили своїм терпінням

зграя бродячих собак
стерновищем розгублених
мов колгоспники
чи то колгоспники
в латках і підпалинах
утоптують у торбу колосочки
і ремствують що тепер
за це не садять у тюрму

золото сонця линяє голосом стерні
вщухає битва за врожай
равлики тиші гальмують швидкість звуку
в спіралях сипучих пісків
де гомін течею а мова шурхотом
як відповідь на поспіх підошов –
хто хоче зронити тут чистий звук
мусить упасти кістьми

душа сумирна мов ягня
шукає вовка щоб питати справедливості
а хто тебе питав щоб народити?
а хто тебе спитає чи помреш?

те що зведе нас в могилу
нам прийдеться любити
й на тому світі

* * *

вона виникала подихом морозу на склі
коли проходила в дзеркалах
залишала мрево обличчя
дивись дивись надивляйся
бо може вже взавтра
тобі відкриють очі
боже як зміниться світ
ніби два мідяки покладуть

охопиш руками дзвенячий щем грудей –
хто цю наскрізну пустку наповнить
тільки жінка своєю любов’ю

а ревність йодом ілюзій
лікує бажання очей
уявляти що тебе люблять

люблять
тільки хто її наповнить
цю наскрізну пустку

тільки жінка...
мелодія сопілки...

* * *

чим бджола жалить
тим жінка солодка

сутінки міняють суть
в попелюшках дурман матіоли затаєний

як жертовному цапу в пустелі
сниться його бурдюк –
жінка марить чортом
але щоб з білими крильми

внутрішня еміграція

в гніздилище дуплисте мрій
ку-ку! підкинуло яйце

клепсидрою неба
птахи переносять дроби часу
з числівника в знаменник
наче з трупарні
виносять істину з правди

не злюбив собі місця
лишилося прожити жменю горобців

* * *

скільки гадин себе пізнає
в розтрісканих асфальтових портретах

бездомний в’язень леза –
ось образ відчаю хисткого
пронизаний холодом залізних нервів
засвітиться іскрами ртуті
його щербатий скрегіт на язиці ножа

кожна сука сліпе щеня лиже
а підросте – побачить ошкірені зуби

як піаніст терзає ікла слонової кості
я шматував свою любов
криваву рану
перетворив на кумачеву радість

а треті півні заридали
відрубали голову пісні
супроти куховарки
не встоїть і держава

хай наші жертви нас благословлять
амінь вам віра і надія

* * *

справжні хворі в лікарню не йдуть
хто бачив щоб туди забігав скажений собака
або якась калічка скаржилась лікарю на комунізм

портрет міста

ідея людини втілилась
в ідею громаддя малості

в хрущобах тупих кутів
на коробки полює пустота
озброєна лімбдою серпа

тьмяніють квадрати благання
у вікнах німого кіно
ніби вугілля ковтнули

у крейдяному небі
закіптюжений кальцій голубів
полохає каркання дим

груповий вічноробочий люд
по коліна у вулиці як в любовницю
довбе

під парканом сидів собака на собаці
чи гриз її чи парувався
а може так відбилося в калюжі
тіні врубали голови стежкам
обступили тісно мов тюрма
а десь
схожа на ярмо дружби народів
сонячна арка світанку
розчахує крила дверей

та компасне серце
показує схід обернувшись на захід
а очі тікають з лиця і з портрета

Medizin im Leben: meine Seite

Ваш відгук

поет Микола Біденко

офіційний сайт поета Миколи Біденка


Яндекс.Метрика