Збірка Важкий метал

2013

* * *

де ти земле моя?
сади зелені
співають жовтими голосами
де ти земле моя?
не знайду притулку
чорним полум’ям поорана
трьохсотлітня темнота
чи то каркає
чи то пісню заводить
ей біденко чий ти син
син біди син біди
вона так мене любила
вона так собі хотіла
й народила українцем

* * *

Перуна пустили по Дніпру
а Христа по небу

непорушно висять вожді
тільки меблі
повзають по кімнаті

вище вище
як шапка від черевиків
летить оновлена душа
у заплющені очі сонця

* * *

той за вуздечку хапає
той поганяє
та час не кобила
везе по-своєму
от і ще один день проїхали
все ближче до смерті
все далі у вічність

* * *

кричав кричав
о гори гори

іменем Творця
слово в слово слід у слід
ішла гора
і не вступала в суперечку

кричав кричав
ей горе горе

стою на березі Дніпра
і повторяю свій народ
як ти Говерло всі Карпати

* * *

все тече
от якось і рейки потекли
рудим немов гноївка з-під компосту
локомотив пихтів пихтів
набрався духу і в свисток
у-тю-тю – вийшло досить фривольно
потім закасав холошви
і побрів навпростець
туди де сіре з голубим зливається
начальник станції
аж підстрибнув зі злості
куди грядеш – кричить –
господи яка селявуха настала
імпортна техніка з глузду сходить
з рейок – нерішуче поправив локомотив
затоптався на місці й витоптав калюжу
а начальник все кричав і підстрибував
аж зробився маленьким як жабеня

* * *

де голос той скликаючий?
в просторах екзистенції
губиться луна
це розфанфарене суспільство
лише убога часточка моя

* * *

слов’янське Я – слово котрим кожен з нас
називає себе – звучить як ствердження
як видих при ударі
йа – погоджуються німці
в англосаксів це слово
мов відзеркалена луна слов’янського
і чується ніби глибинний викрик болю –
ай

Вавилон ХХ

галактики ніби мак на дні маківки
пересипаються перешіптуються в моїй голові
космос голіє чорними дірами ніби рілля
є де створити Бога і просто мов посіяти сім’я
а Бог доглядає за мною як за Фабіаном
і наливає світи тугим соком капустяних голів

* * *

ти що дав нам брата
і поклав на нашу кров печать Авеля

яка це гіркота
кому ще здужати сю чашу осушити
кому ще здужати надгробок відкотити
тінь сторожа над кожним воскресінням
о смерть народу
як кров по крапельці по буковці по слову

покайся гнівний перед своєю
мерзотою серед народів
бо ненависть вбиває й творця

* * *

не вірте могилі
все було не так
біль рветься довше
ніж опливає на склі
сонячна дразка
це я для болю тільки мить
кінчиком голки в пучці пальця
відмічений до безкінечності малого
спадаючий вік
чи був я
чи жив на цім світі

* * *

рік за рік іде наука –
легка смерть про нашу честь
ну а їхні темні душі
мов каміння в стрімчаку

ми йшли не з принуки
нас слізно просили
до чого ж цей лемент тепер

за нігтями бруд
це все що взяли ми з цієї землі
нам вистачить честі
а сліз матерям
ми вернемось в землю свою

і комара щоб убити
треба кров свою пролити

ентропія

серця замерзають при нулі градусів
при нулі й згоряють
дивно що вірусові грипу
інколи вдається розігріти нас
до тридцяти семи

* * *

в живому завжди
поєднується несумісне
єдності здається
досягає тільки смерть

відторгнутий і бажаний
в собі я сина з матір’ю
не можу примирити

мати
це ненависть покарана любов’ю
к животу зволивши
все життя як покуту
ночей не доспавши пильнує
щоб ми не збочили
з дороги смерті

енергія вмирання
рівна енергії народження

* * *

по широкому шляху
скоком-боком-навпростець
бігла мишка – сірий звір

коли бачить лежить у болоті
щось таке сіро-біло-волохате
вона й питає
а хто-хто в рукавичці живе –
господарі землі
герої ланів
чародії полів
ударники й активісти
лицарі серпа і молота
щось таке...таке... одне слово
колгоспники

* * *

надриваємо жили
все прямо і прямо
а коло замикається
обставили нас
умовності прапорцями
червоний жах червона смерть
не завернути не розімкнути
тільки прямо
а коло замикається
зупинися сірий брате
засумнівайся
сьогоднішня правда
може стати
вчорашньою помилкою

* * *

у неміч здуру заблукати
не допусти не прогніви
безсилим попелом вогню
бо треті півні не запалять
на прузі дня червоного багаття
а прийдуть кури зозулясті
і знаки межові добра
відмітять дзьобом на хребті
і ти уже на нічиїй землі
і не суть важно звідки випав
ти всім чужий і завжди не правий
як неправе ягня
коли й не злий вовк хоче їсти

квітень в суботу

епоха каменем лежить
повз неї біда біжить
лизьне епоху
погризе пісок
і далі далі

в сирому намулі
колоди втоптані навхрест
як нога на нозі
торішньої рогози літні спогади
повторюють жести вклякнутих рук
лише молодий хлорофіл
береться оживити цей берег
в глибину і вверх

шпакуватої масті птиця
що мала тут інтерес
по очах
признала в мені людину
і вжахнулась

* * *

коли я йшов на барикади
випереджаючи ближнього
на своєму шляху
я побачив на нічийній землі
добро і зло
вони сиділи разом
і пили нектар з материнки

парафраз із Гільвіка

площа строкатіє клаптями язиків
в жінок щоки лопаються кришталевими
чарочками сміху й приглушено
керамікою кварт у чоловіків
дресированими голубами злітають долоні
злегка притримуючи наповнені буль-
башками газу кульки голів які прив’яза-
ні ниточкою хребта до трохи ненадій-
ного місця
вони думають що прийшли на гулянку а
затоптують свою долю

* * *

тоді ще доблесть казала йти в поле
не було героїв мальованих квачем
просто дітям на хліб заробляли волю
ще й досі на курганах вища пшениця
пам’ятає їхній труд

* * *

звання людини вища милість
як би кепсько не жив ти
прожити краще
за тебе не зможе ніхто

епітафія бику

скільки ратиць протупало
слідом за червоним сукном –
хіба той що збоку нам поводир?

від неба й великого лугу
я знав що в свободи не ті кольори
та кожний порив укладавсь в порожнечу –
в очах вже стояла кривава запона

легше ставте свої ноги
легше
наді мною
ваші дороги

* * *

коли правду шукають знедолені
що не змогли нічого вколупати від світу
вони мають надію винагородити себе
за всі пережиті страждання
та шлях чим ближче веде до правди
тим далі відходить від власних бажань
і той хто дійшов до цілі бачить
що правди вділити не можна

* * *

тієї музики немає
що йде з душі яка відходить
ні голос ні смичок
поріг не переступлять
там навіть кроки
ті що відзвучали
ті самі що колись
вже ледь живого несли до ножа
і лиш тепер дійшли властивої дороги
стихає тіло
як вечоріє море в порожнечі мушлі
чиїсь обличчя шерхнуть у крові
стираються мов тіні
в темному провулку
все ближче край
і все чистіш пустеля
і з кожним кроком
все більше з мене повертається назад
відкіль я вийшов на свободу
і я не знаю
з чим досягну грані
собі я все сказав
якби гукнули
я б хоч оглянувся

екзамени

природа мудра
це ще як сказать
а що нудна до чортиків погода...
подумать тільки – фізику води
весь колообіг звести
до цілоденного зубріння шибок

* * *

загадаю загадки на три граматки
всім трьом що перед вікном

серед села грушка
до кожної хижі галузка
хто подивиться – кожен скривиться

аж поки десь в похмурій
монастирській келії де жоден
промінь мороку не турбував
відкрився людині
інший порядок речей
відтоді планети круг сонця кружляють
мов бджоли навколо соняшника

тепер коли стали
всі зорі астрономії доступні
як рій на вишеньці
видзьобаним кошиком запустили в небеса
і світ закрутився навколо людини
але щоб уздріти
хоч одну безсмертну душу
мусиш втікати
у крайню ступінь самотності

* * *

своє майбутнє
як вовк лапу ставимо
на вже прим’ятий сніг
і так пробігши за хвостом
дізнаємось чим пахне досвід
і наче друзка у п’яту
заскабиться думка в душу
що наші неходжені далі
лиш припорошена дорога
до чийогось трупа

* * *

сорок перший... сорок п’ятий...
в землю – в очі в землю – в очі
тисячі ротів хекають на ковані печатки
так легко безтілесно доводилося бігти
лише коли попереду
шкільний дзвоник дрібними крочками
обганяв вересневий ранок
але тоді тяжкою була
скоріше відсутність чобіт і чистота
зошита під номером із задачника
тепер недоученим у школі життя
прийшла черга вчитися смерті
в цьому пустельному класі
з роздертою палітуркою неба
де навскісні лінії дощу пересікаються
з рваними автоматними чергами
цю землю що від чистої води чорніє
як совість від сльози нам задано
переписати наново своїми підковами
тяжко ніби з душі
ляпнула клякса під ноги розкололась
зернятком на зубах
розквітла жовтим соняшником
таким чистим яскравим цвітом
що здавалось однієї блискітки
маленької іскорки із себе не вистачає
і прозріють очі невиданим світом
та звідти різануло темрявою

* * *

луг пахне сухим чебрецем
а в річки зашерхли повіки
по чорному крепу
пливе ув очах біла абетка
верх черева віщі слова –
чого тобі треба старче

* * *

короткий вік проживають
не бережуть
не жалко як свічки вогню

ми чуємо власний кінець
як чує дерево повноту свого сім’я
як звідти з майбутнього гілля
зашумить сухе вороняче гніздо

за коханням посилають теж
справжню смерть
це лише здається що прийшла мати
це лише для того щоб
безборонного поцілувати

стане душа під горлом
мов сирота перед дверима
а там за порогом уже
не батьківське подвір’я –
пустота

ще сонце щедро як на похоронах
обіцяє вічність
ще ті слова й не народились
що виконають вирок
ще не діждали...
а все життя віднині лише
реабілітація

* * *

прив’язав себе до циферблата
і кружком свобода
хоч біжи а хочеш тюпай
від маленької не відставай
великої не обганяй

* * *

повною мірою відчуваєш що є в тобі душа
коли вона болить
але не тим болем що обпікає мозок
відчаєм а болем стишеним ледь щемким
що злегка тривожить душу і вона
поволі обтікаючи океани єства по високих
широтах знаходить такі острови куди
ні божі кораблики ні галери сатани ще не
запливали і на їхньому голому камінні
чомусь найчастіше шукаєш людської теплоти

* * *

штука не в тому щоб довго жити
а щоб не вмирати
чому наріжним каменем
у поняття істини ми кладемо
наші відкриття а не творіння
адже кожному відкриттю
передував акт творіння
і часто між ними лежить вічність
можливо створене мною людиною
і створене Богом
різниться тільки масштабами
і що з того коли добряга космонавт
не знайшов Бога на пляжах Місячних морів
може просто не там треба шукати

* * *

дороги фантаста й історика
розходяться не в координатах часу
скоріше в специфіці пам’яті
пам’яті передродовій глибинній
можливо на рівні генів
історик проходить в собі чотирьохмірний
шлях від висоти homo sapiens
в напрямку приматів
фантаст долає той же шлях
але по висхідній і в результаті
його гомункулус згадує себе
в homo sapiens з такою відчуженістю
як царівна-жаба зелених скрекотух

* * *

чи досить народитися
і бути людиною? –
три рази треба родитися
щоб стати жабою

все життя маючи
перед очима стелю
випущена канарка
летить у небо і падає
з розбитими грудьми

сидячи в клітці чи зграї
треба жити на крок вище
власного даху

ще не питайте мене
хто я
щось у мені вмирає
щось безсмертніє

* * *

чи зустрічали ви слово
що бачить само?

так і риба кричить
та хто її слухає

вечір
стлумлена тривога
чекання свічкою горить –
цей восковий перст
уклюнутий у морок
в якому більше муки і мольби
ніж світла

слово в слові
мов крик у стіні
не допитуйтесь – хто там
коли це до вас

скільки любові у світі моєму
не бридне траві рости
бринить маляточко людське
маленьким тільцем мовою моєю
і не болить голова у дятла
тільки шрами
на райдужних колах очей

* * *

те що я роблю сьогодні
роблю для тих кого люблю
і я вірю
коли воно стане минулим
принаймні не буде вбивати майбутнього
любимі завжди живуть
в недоступному світі

* * *

що приходить з кров’ю
відходить з душею

батько з матір’ю хоч спішили
дали що мали
щоб жив був

але як мене робили далі
коли роїлись множились клітини –
може ростки комусь підвладні?
хто сказав умерти
моїй першій часточці?
отже з самого початку
були й інші двері

ще не народжений я пізнав смерть
щойно народжений увійшов
у своє найдавніше минуле
в майбутнє людина входить
через смерть

* * *

стіни коридорів навіть вибілені
зберігають відчуття мороку
не суцільного непроглядного
а ще ніби мурашки бігають
ніби лист списаний чорними
трійками на просвіт

чорнота повітря має антигустину
стосовно чорноти вугілля
це щойно здається
що чорне повітря проходити легше

* * *

а тіло моє – не тіло
так простір викривлений

стільки енергії зібралось –
торкнуся теплої хвилі
і проростають пальці в тіло твоє
та серце не заб’ється моє
кров не потече

від руху повітря
ламаються дуби
а дух мій невпинний
власному тілу не указ
повстало тлінне проти вічного
як вибух проти зорі

візьми з мене хоч іскорку
під повіки
хай протече ще сльозою
по твоїх недоцілованих губах

* * *

взяли все як було і записали казкою
дійсність же включає не тільки що було
а й те що могло бути
як сплячі бруньки в підніжжі стовбура
повторюють в хромосомах ріст крони

скільки ідеальних ходів
знаходять наші голови
попереду часу

але хід подій це синтез матерії
і розум приходить щойно потім

* * *

у замкнений простір
спочатку втручається свідомість
як голова влипає в темний мішок
зразу всіма точками

нога ще не збивається з кроку
але сліди підошов покривають стіни
(стіна на кожному кроці
на кожний крок стіна)
куди йдемо відомо
питання тільки – як завернути

вперше відчувши власний вміст
відвалюються за спину голови
відкриваючи роти як виходи
роти як виходи з себе

мудрість вождів являє собою фокус
щоб на безліч важких питань
відповісти таким
на яке знає відповідь кожний

* * *

навести лад у власній душі легко
лише нічого не чіпаючи
бо хоч терези пороків і чеснот
функціонально замкнені тілом
дух просторово переростає матерію
і коли вникаєш у себе потрапляєш
раптом у таку безмежну самодостатність
знаків що логіка не в силі сягнути
змислом розсипаних слів
так зірки густо всипані в ніч розбігаються
перед простягнутими руками

* * *

від шаленіючого неба віє вогким озоном
а душа легка і сумирна як око циклона
мислі проступають краплями наче живиця
і спливають корою в коріння судин
встоюються в закляклому тілі дощем в долонях
кругом все нерухомо і гранично
здається досить пересмикнутися найтоншій
фібрі чи маятнику оступитися в грані
і вже не вернеться не втримає
спонтанного лету і всі предмети
навколо зрушаться протечуть
крізь вечірнє сито повітря і захлинуться
у хвилях часу розпачливі слова що спиналися
на гребені фасадів що топилися
в туалетах заголовками газет
і заболить запече обрив
стане перед очима далекою зіркою –
остання ниточка зв’язуюча – в перерізі
і затужиш заквилиш за однією миттю
непрожитою найважливішою миттю
вартою всього віку перебутого
ще б затримався повернув та тіло
і все що чекало у ньому причастя
невідворотно пливе за життям услід
до ще невидимого берега покою

* * *

мертва
а чорні проталини
проваленими ротами кричать жити
жити

вийдеш у поле –
чого найбільше ненавидять селяни?
землю!
цей вселенський зажерливий рот

як з верші
втікають мальки
десь тут щука-верещука пливе
де не гляне – трава в’яне

відцвіте відплодоносить
писаними плодами
і знову нахлібниками в держави
залишить до чорної мертвоти
земля
наша земля

* * *

писати просто
щоб бути зрозумілим для усіх
дарма старатися
завжди знайдеться хтось
іще простіший
і візьметься переклепувати
ваші слова на плескачі

* * *

вона –
за межами кохання... це ніби заживо
бути на тому світі
він –
хіба любов рятує від небуття
наш перший крик
це оплакання власної смерті
потім ми будемо плакати лише
за втраченими дрібницями
вона –
за коханням можна плакати
але не можна втратити
любов мов спалах зорі –
коли вона гасне
то залишає світло
він –
але в кожного своя стеля
упрешся поглядом у небо
і ти на дні і небо дно
єдина людина – то вже не для тебе
якщо ти один – то вже ні для кого

по той бік любові...
це значить горіти живцем
коли ні один промінь
не виходить за межі серця

* * *

не стримуй серця жар
повір красі жіночій до останку
лише не забувай – її слова
не більше важать ніж твої

* * *

архітектоніка літератури функціонально
влаштована як своєрідне бюро загубленого
переповнене втраченими головами
розбитими серцями пропащими душами
і т.д. і т.п.
приходять туди в пошуках
щоб десь загубити щось своє
і ніхто—щоб знайти

рука чи нога нікому не зайві
а все ж і без них живуть
а скажімо любов – це часто тягар
і пекучий
знищити цілий світ
хай тільки в собі
це все-таки масштабна дія
на яку життя може й не дозволити
і потім
на світі є безліч способів
щоб і живучи не жити
щоб бути – без життя

* * *

у ніч безсонну
чим затулитися
перед зірками
нас теж міріади
на цій шкаралупі
а руку простягнеш
не торкнешся плеча

* * *

скільки світанків півні сповіщали
а світла в душі нема

не цькуйте парапсихологію
може це все-таки шанс

через роззявлені роти
відходять наші душі
а діамат підв’язує щелепу

нас пізнають лиш завдяки інстинктам
вони нас бережуть для губ
для звичних рук
а все ж і від найближчої людини
ні думка не доходить ні тепло

* * *

дивиться жовтими очима
на мене пухнастий
мов дике звірятко космос
дай тебе погладжу
боже створіннячко
одні ми у цьому світі
ти як чорна кішка
я мов бездомний пес
доля наша легковага
наче футбольний м’яч
підгилимо її вгору
і підемо вслід
хай там на даху галактики
вибухне моє серце
новою зіркою
у твоїх здивованих очах

* * *

наша прастихія
якось непомітно стала чужиною
чому ж бо так кортить плюнути
навіть у криницю

два світи
тільки й згоди між ними
що вітер та хвиля
та наші вітрила

ми знов і знов
намагаємось повернутися в море
підкорити його пристосувати
і завжди –
ви пам’ятаєте це відчуття?
як непоступливо
солоні линви в’яжуть ноги

а колись
наші холоднокровні предки
входили в небо головою

* * *

хто щастям назвав любов
ніколи жінок не любив
а тільки троянди які купував
а тільки себе коли тілом згоряв

оселедці

у Вилковому
хлопці рибаки
а дівчата – рибачки
як зійдуться
після путини на танці
дівчата пахнуть
свіжою кров’ю
а хлопці
солоною водою

у Вилковому були
хлопці рибаками
а дівчата – рибачки
як проводжали
їхні стрижені голови
на вокзал
дівчата пахли
солоною водою
а хлопці
свіжою кров’ю

* * *

так органічно хижий щем
сплітається з порухом лані

голод краси
тут трохи звіра
трохи зухвалого м’яса

ось легкий жіночий крок
і в роті терпко від присмаку крові

* * *

пустеля глибшає піском і небом
і з кожним випитим ковтком води
в зубах барханів сходить кров’ю
силувана посмішка прощальна
убитий образ нерухомий звук
пече у горлі запливає в вуха
мов незатвердлий ще янтар
моя любове – у серці мало місця
для двох живих

* * *

всі риби попливли де глибше
кругом лиш втоптаний пісок
не здоганяй і не кричи
глухій кропиві що виросте в слідах
розкажи про свою самотність

* * *

М.Влад

гіркої втіхи повні береги
радій любові нещасливій
як в морі рибці золотій

* * *

по лінії любові біжить комашка
легенько ніби пальчиком провела
кінець долоні... от і вся любов

* * *

щось літавиці не літається
пером чорним по полю білому
лиш серця торкнеться ламається

голова мов сплутаний птах
і вузлики знать
та не можна розв’язать

журба мені твоя дівчина
а я для неї смерть

* * *

хіба б ти знав
протятий коренем крізь груди
що в цій розчахнутій вербі
таїться більше сил життя
ніж смерті у лихих руках

* * *

не все на світі треба підкоряти
узявши в руки голову пітона
уже сніжинку не посадиш на долоню

* * *

не знаєш де втратиш
із сонця злизував росу
та й простудився

* * *

розумних слів
найміцніше тримаються дурні
так утверджується істина

* * *

художник завжди харкає кров’ю
навіть якщо його і не били
чоботом у живіт
він харкає кров’ю епохи

* * *

як у нашому селі...
Л. Кисельов

на цегляній стіні
намалювали відчинені двері
і першими набили лоба малярі

* * *

неспроможність ступити
на розчавлений шлях
більше не дивує
тріск власного хребта
лише пересторога
хоч серце ще сумує
над печаллю неспритних ніг
вже кров по-новому
торкає тіло
що пробує в’явити себе глиною
і мислиться не прах
а шостий день творіння

* * *

живуть не помічаючи життя
як і вмирають не помічаючи смерті

* * *

даруй нам Господи добра
даруй усім і злим і добрим
щоб стачило
щоб добрим було добре
і злі щоб не душили
тихенько в жмені світло дня

* * *

коли не буде вже нічого
я помру

хоч сонце згасне не відразу
всі довгі роки
віки і хвилини
які нащадкам ще мірять і мірять
підошвами черевичими
пролетять як мить

* * *

гостро врізана скибка місяця
дражнить лисицю запахом сиру
хто вміє що хочеш у ночі випросить
закукурікала півнем облесниця –
і тільки кружало де сир лежав

* * *

неминучість...
звучить надто категорично
навіть безнадійно
краще коли – необхідність
або хоч – ...і неохідність
як і право на труд
куди приємніше
ніж почесний обов’язок

заслужений відпочинок –
це може бути і сон
але! ідеш відпочити
а продовжуєш жити

хоч дзеркало й бреше
і задзеркаллю і вашим очам
тут можна безкарно робити усе
навіть любити
тут можна прожити життя
і нікого не вбити

але і тут своя межа
гостро окреслена смертю
завівши мозок у безвихідь
сон навіть у грі
навіть загулявшись
не загляне в царство мертвих
тремтячи від жаху
він виштовхує холодне
спітніле тіло в свідомість

* * *

освоєний простір
породжує відчуття в’язниці
якщо тісно душі ламаєш не стіни
бо розриває груди

і в зерні зародок найменша з частин
решта – гниє

найгірше коли живе
погоджується на клітку
свиня влаштовує свинюшник
вовк стоїть за порядок
а погляньте
як слухняно вигулюється вітер
в наморднику із вітряків

одне слово навіщо
витрачатися на укріплення позицій
коли все вирішує вільний вихід

* * *

мить як вічність
не має початку

на всіх заставах
я перейшов свої кордони

перед мене роздвоєна стежка
після мене розщеплений слід

* * *

ходить влада за парканом
медалькою дзень
кукуріку новий день
молодці-молодці-молодці! –
біжать молодці
знов до гною? – але ж ні
досить порпатись в лайні...

зерно і курка – ось антагоністи
покликані освоїти занедбані висоти
так! смітник це – гребти чи не гребти
сукупність мертвого віджилого
чи нова установа?
бо що є купа безголових злаків –
фабрика компосту?
робота для кожного – перлина для всіх!

а кури в сміх
заїхав віз сіна до голови
молодці-молодці-молодці!
біжать молодці
поки патрали півнів
кури розбігались
крила свої розтоптавши ногами

* * *

тільки розчиненими зіницями
можна втримати страх
перед очима
зажмуриш повіки і він
входить всередину
свій досвід можеш спокійно
лишити підростаючому поколінню
там за краєм тремору
зависне тіло в леті
а дотику більше може й не бути

раптом згадається ніколи не знаний
стан ще небуття
коли з такою ж невідворотністю
прибувало тіло
додавалось крові
і раптом різко
холодне повітря в легені
і раптом гостро в очі світ

батьки і діти
цей жах
не пройти до кінця життя
ви шукаєте доброти
а вас по доброму
зі світу спроваджують

* * *

над широким полем
гіркнуть зорі в темному вині
ей ти чукча
чукча кучерявий
і тебе торкнувся промінь полину

вихідці з природи
зеленої раси екскультурні злаки
пристосуванці інтермутанти
поки в землю не підуть
не пішоходами не волоцюгами
біженцями від землі
ей ти чукча
чукча кучерявий
і тебе торкнувся промінь полину

розв’язались язики
роти зашамкотіли
і ловлять вітер і до вітру йдуть
хто служить вітру
тому платять димом
ей ти чукча
чукча кучерявий
і тебе торкнувся промінь полину

гомункулус політикус
як вас тепер називать
ніхто не хотів брехать
і раптом правдою подавились
ей ти чукча
чукча кучерявий
і тебе торкнувся промінь полину

* * *

білий світ
втиснути кулаками в очі
щоб чоловічки зойкнули навпіл

як з каменя слюда
проступить доля непрожита
на павутинних прожилкаж повік

а посередині загублена мов я
заплуталась зоря
чи може піджидає жертву

ранок

поплавки мов цвяшки вбиті
а обережні сазани
очі риб’ячі малюють
по всьому тілі сонної води

день

промені з тілами предметів
бісяться в небі небесята

вечір

завиє одинокий аж заплаче пес
і гостра тінь від кажанового крила
мов спогад крові черконе навпіл

ніч

у невідомому тепер саду
стали урвищами хащі
і стали вишні не цвісти

розкривши навстіж пащу дверей
хлопчик лякає темряву

* * *

десь море лежало стіною
видумано білою
відгуком чарункувато-білого
розхлюпаного
туманного
дня
сірий на тихому місяць
колодою поставленою в око сторч
був невидимо червоним
трішечки інфра –
мов схований в пащі собачий язик
десь поряд (якщо не оглядатись
то за спиною)
в картато латаному полі
надламаний волошкомерлий кашель
знов прогулює уроки
моє дитинство пущене під нагляд
рветься на ліктях і колінах
в поцьомкано-червоних окриках шипшини
трава сосни тодішня рання
м’яка мов голений їжак
росте з руки і губиться
у буйному волоссі що день при дні
спливає ніби роки
ніби води...

люди добрі
не клопочіться склянкою води
мені погано бо потопаю

* * *

здається мені вдаються жарти
лише зі смертю
весь час чую її дурнуватий сміх
панібудьласка
з якого світу блазні
кривавими сльозами течуть
з очей моїх
пара клоунів сліпих
невдалою спробою бути живими
розважають люд

двоє воликів в ярмі
тягнуть посмішку криву
вже й нема а не пройшло

два аршини
знімають мірку з України
мені ж вона дісталась
за колиску

печаль справжня
приходить тільки на волі

поет Микола Біденко

офіційний сайт поета Миколи Біденка


Яндекс.Метрика