Збірка Скелет блискавки

2013

Обкладинка книги Скелет блискавки

Close
Обкладинка книги Скелет блискавки

* * *
… і песимістів викидати через бруствер
а запах мертвотини тільки посилювався
думали що по різні боки барикад
а були по різні сторони життя...

* * *
Л. Кононовичу
неприкаяних нас
всього кілька на світі
без клопотів можна убити
можна без ляку
залишити в спокої
духовний каталізатор
в процесі перетравлення
граємо незначну роль
одначе
при ситому хижаку безпечніше
навіть філософія поглиблюється
наростанням сала на хребтині
нам все одно
чи ці чи ті нестимуть меч
аби лиш до горнила
хай мирний витютень летить
на голубій фанері
ми вже втомились
воювати правдою за мертвих
їх час урвався перше віку
у проміжку народження й зачаття
немає України на цім світі
і більше не буде ніколи
її з колиски вигодували свині
а продали — герої
траплялися з-під лемеша якісь останки
ви їх тулили як скелети слави
хоч слава в черепках ніколи не витала
і вам скорботно похиливши гузна
лишилоcя поклаcти квіти під копита
цій безголовій булаві
немає України на цім світі
і більше не буде ніколи

бо привид білого коня
ви так заїздили братове
що він із героїчних снів
в реальність виповзав уже дохлячим
всі цінності в могилі
переоцінка – тільки ярликів
кого тепер ви хочете запродать?
це вас мов тупориле бидло
жене на ринок марнославства
цапобородий пастор –
і хрестик вам на дорогу
немає України на цім світі
вона квилить у неприкаяній душі
* * *
червона синька білизни
цвіте на згарищах руїн
в руці кістлявій

одна із дюжини — свиня
гидливих мусульман
назад в свинюшник завертає
підхопить вітер перемін
одного з розпорошених
метеликів Корану
проллються плачем муедзина
у мертві очі
крильця летуна
в усіх святцях сталюка гусінь
заїла заповідь — не вбий
це ще не дзвін
валдайський дзвоник під дугою
підгонить тройку вороних
їде купець порожнім возом
чи не до нас бува у гості ?
о мертві душі москалів
і загадкові й незбагненні
як на шляху граблі

* * *
нікчемний біль
нікчемного створіння
не зацвіте підозрою
падіння плоду віщого
згорить як свічка серед дня
і тінь метелика в зеніті
черкне дошкульніше
байдужої зіниці
у черепі затхнеться гіркота
і біль відшепчеться
як раки в торбі
не припадуть смажні уста
угамувати спрагу з чаші сеї
нема дурних
і розуму не треба
посідачі розбитого корита
казкам приточують мораль
а власники гречаної вовни
своє майно
міняють з баришем
на пивну піну
балакучої тарані
* * *
ромашки тхнуть аптекою
і ще чимось прогресивним
штани зекономленою соляркою
а люди трохи з дустом
бо чим їх годувать таку ораву
банани в Африці ростуть
та нам чужого і не треба
прикро звісно що харчі
ідуть кузкам смугастим
а чим їх годувать таку ораву
картопля в Африці не родить
не дивним річам не дивуйся
вільно собаці й на владику брехати
а колгоспники були у всі часи
бо хоч ногами хоч у мислях
дорогу топчемо одну
десь там у Римі гладіатор
наповнить кубок олов’яний
підсуне миску смажених цикад
і чокнеться
хлопці давайте жить мирно
весна весна
1
верхівки лип січуть
січуть зеленими ножиками
коровай сонця на скибочки
викрученими пальцями без пучок
ловлять крихітки відчахнуті гілки
допоки руки людські довгі були
біліють дерева кістки
сільськогосподарське знаряддя
ржавіє кинуте на полотно
об котре витерли криваві руки
сьогодні весна вивісила
новий штандарт
зелено-чорний
як гарно дівчата співають про любов
…половина саду цвіте
половина в’яне…
дівчата-сирітки що ви їли
тата й маму поховавши?
братика з’їли меншого
молоточком убивали
серпом дорізали…
ми гріх свій хлібом відробили
бабусі-сирітки внуків діждали
і хліба діждали
тільки зубів збулися
кожної весни як причастя
діти України пробують
які на смак липові бруньки
допоки руки дитячі довгі…
2
С. Вишенському
медовий цвіт в медах на вигнанні
як стара мати за столом весільним
благословенні тучені отари
куди ідуть вони
ідуть...
та й ми минаєм
ніхто не плаче за кістками бидла
саме життя –
така вже справедливість
годоване смертю
тече тиха мовна абомовня
не вбивали не морили
не мордували не ...
учили пастися
* * *
правда й життя нероздільні
та чим вірніше окреслюється одне
тим менше певності в другому
* * *
скільки сподівань моє перо роздряпало
та жоден чорт не купляв мою душу
Господи давай поторгуємось з тобою
* * *
віримо щасливим
хто кричить від болю
завжди бреше
* * *
мати годує для життя
держава для роботи
земля — до смерті
* * *
трудно світові бо трудно нам
ми переплітаємо вулиці рейки дроти
як переплітаються наші нерви
* * *
він істину утверджував життям
та й цього було мало
бо істина містилась лиш у слові
* * *
псуємо природу ох псуємо
надивившись на людей з-за гратів
мавпи відмовились еволюціонувати
* * *
коли винуваті всі то винних немає
не шукаймо козлів відпущення
нам все ще потрібні герої
* * *
еталони світанків
тримають на сході
десь на Сахаліні
чи на Колимі
там кожного ранку
і кожного вечора
заржавілі павучки
натягнувши нитку
вимірюють діаметр сонця
* * *
свобода рівність і братерство
ці шовком вишиті слова
не на одному ще знамені полиняють
* * *
хто стверджував — той помилявся
від порівнянь живого місця не лишилось
наказ всевишнього— спростити
ми називаємо — природа
для істини лиш мить
все інше проживається
і чим правдивіше тим легше
хто помилявся — той робив
покайся — що б ти не зробив
все що забули згадається вам
дві тисячі літ
не можуть побороти Христа
ні хвалою ні хулою
* * *
київські хмарочоси мов дитячі пісюни
зате який гарем
на весь Київ три мужчини
решта — подружки їхньої сестри
навіть на власного султана не спромоглися
тепер мудропровід тягнуть із Москви
політичний євнух запліднює мозок
навзнак всіх вкладає
пісеньку співає —
люлі люлі гойда
рідна мати пойда
прийде мати пані
в червонім жупані
буде вдома сидіть
та івасика глядіть
засни засни задрімай
і нічого не думай
а хто хоче та не спить
того будем дубцем бить
твою віру згвалтували
ну що ж пошли її в повії
і посміхайся
веселих покійників
приємно хоронить
маленькі в чоловічках очей
добропорядні громадяни
теплою сльозою ватними словами
стануть під горлом як літепло в ставку
хоч видихнеш – не викрикнеш
а як прийде доброчинна панібудьласка
від наших друзів від добрих друзів
розпрозоряться очі
постане неба кінців край
як найсвітліший і найширший шлях…
будуть люди після нас
та не ми
* * *
В. Захарченку
камінь ночі над гробком душі
осяяння грядуще прозріває жалом зіркатим
свідомиться непорушна миттєвість
відгомоном даленіючого спомину
скрипучої гойдочки контраверзів
між питанням Сфінкса і пророцтвом Оракула
я буду й убуду вречевленим способом
плазом погляду що натикається
на зацукрені в коханні слова
зі своїм характерно закляклим звуком
старі проститутки
ветерани власної молодості
спродують досвід спартачених спартанок
відважують спогади кожному перехожому
так! їм cудилоcь любити нас
тим-то й нудить вже натщесерце
в пазурах жорстокості квітне і плодоносить
сумом очей твоїх терпне
воронуватий погляд терну
тануть кроки шорстких губ
вздовж незнайомого обличчя
і щире українське — гав! засвідчить
ще не розвиднилось а нас уже пасуть
* * *
життя моє між звідки і куди
як траєкторія підбитого крила
що поки болю поки і дороги

як ви жи ть…
ти ще не родився
а слово твоє убили
ти ще не родився
а землю твою отруїли
ніхто не чекає тебе людиною
гідна жалю дівонько
жалю гідний хлопчику
ти ще не родився – народять силою
на світ приведуть чужинці
ніхто не навчить любити
Бога заступлять блядюжки
ніхто не навчить умирати
будуть учить убивати
ти ще не родився
людино
а мені билині руки розкинути
та й розчахнутися
так я болю цілому всесвіту
що темніють сонця
всі нейрони мої божевільні
всі народи мої від Бога вільні
я на цій землі божевільний дім
Україно моя смутку надії
чом з грудей на волю не просишся
до любові — ой ні — не дотягнутися
вся ж надія моя
на вселенський біль
* * *
в який не вишикуй мундир
а травень завжди молодий
знов забиває сонце у дев’ятку
захрип від крику гучномовець
та слухать нікому його
і лопухи поопускали вуха
а цей старий
траву всю з’їздив коліньми
збираючи попразенське начиння
байдужий світу
й світ йому байдужий
на смітнику свої закони
наше сміття блищить тут діамантом
а наші цінності пожухли мідяками
ці очі пляшкового скла
закисли мов несвіже пиво
і сонце потрапляє в них
хіба що тільки рикошетом
похміллям молотовської п’янки
де він коктейлі розливав
і «тигри» напував вогнем

він за державу воював і переміг
вона ж його програла
9.05.85.
* * *
москаль повернувся до стіни зубами
який хороший...
зашамкотіли беззубими ротами
а що нам каже народна мудрість –
не приходиться москаля дядьком звати
москаль спить а зуби його не сплять
така вже в нього вдача собача
хоч убий москаля а він зуби вискаля
було б смішно та не весело
бодай ніхто не діждав
щоб ним москаль заправляв
пусто в стодолі як москаль на престолі
а сказано ж було –
з москалем дружи
а камінь за пазухою держи
хоч як вговоряли нас –
нє дєржі камєнь за пазухой нє дєржі...
але ми добре знаємо –
казав москаль право та й збрехав
що Бог у нас народе а люд наш наробе
москаль же теє у нівеч зводе
москалики-соколики позаїдали ви
наші волики
а як вернетесь здорові то поїсте й корови
і вертається москаль десь із середини
мов блювотина на похмілля
і нудять світом ветерани
пустий екран спустошених зіниць
мов палімпсест відтворює слова –
я русскій би виучіл
только за то
что ім разговарівал Хрюша
а памятаєте К. Симонов казав –
убий його...
убий у собі свиню
і не повернеться москаль ніколи

* * *
ех і знайду я деревину
серед отих оспіваних
дівчатами замріяними
розколисаних мавками лісовими
мені згодиться навіть
щось простакувате
геть би з гіллякою сухою
аби лиш ближче териконів
піднесу туди драбину височеньку
зніму налигач із корови
прив’яжу міцно до гілляки
зладнаю зашморг і повішу
товсту варену ковбасу
не без але моє діло мале
хтось скаже річ безглузда
але послухайте цей чорний
наче з підземелля гул
прислухайтесь як чавкають роти
може тепер навчаться говорити...
.....................................
о ля-ля
москалі показуютьзуби
євреї показують задницю
* * *
нарешті вичах балаган
і машкара заношена на гвіздок завішена
я обдурив усіх
я сам собі відрізав руки й ноги
хай рідне стадо топчеться по них
знайшов притулок на карнизі
та й то зубами в самий край
я майже зовні й кроку не лишилось
і шибка жаху льодяніє не мені
сюди ніхто не ходить
хіба що спиною і без речей
та й тут печуть сліди підборів
і тут слова з гадючим візерунком на хребті
я не втікаю
просто тут живу...
як запізніла мудрість
доходить муха вгору до плеча
дрібними крочками вимірює
пам`ятник моїй глупоті
але... але ж
який не цінний соболь
а шкури власної не вартий

* * *
я вже нічого й не просив
а риба та із золотом на грудях
одно лиш рота роззявляла
* * *
такою щедрою буде смерть на розкіш
як медом залляті черепки
на ліки хованого горщика

* * *
навчіть мене добрі трави
як сонцем на світі жити
щоб не їв я хліба прошеного
* * *
всяка доля правильна бо то є шлях
а шлях то напрямок і дія
добра і зла не можуть розділити
ні розум ані серце
їх суд триває вже тисячі літ
а долі проносяться перед очима вічності
як атоми у вихорі вогню
і кожний з них всякої миті має
перед собою тисячі рівноцінних напрямків
і будь-який обраний стає єдиним
і правильним а чи в багатті чабана
згорить він чи в ланцюговій реакції
розпаду ядра – це аж ніяк не залежить
від траєкторії руху

* * *
геть усі терези брешуть
і при однаковій вазі
хтось буде першим серед рівних
знайде початок домалює букву
і мудрий грамоти не піднесе
сім фунтів вітру
важать більше аніж сім горбів
якщо їх мірять вітряками
спіралі нашого талану
нас затискають наче стінки мушлі
і не турбуючи інерцію спокою
нам важко зрозуміти
чому цю точку загнану в куток
звуть переспективою
нуля в природі не існує
це нашої уяви замерзання мить
матерія його не досягає
на путі прямування чатує її
навіть сховану за числом
критичний момент перетворення
так родяться світи
і розриваються серця

невидимий бік місяця
добрався до сьомого неба
далі вже нікуди
мокрими овечками
тюпають з тацями хмари
зволожують фужери
я стою
наче місяць на бистрій воді
упившись чорнозоряним трепетом
на закуску намалюю на захеканому склі рибу
від пальця слізка спотикається
між мокрими ребрами-віями
нарешті очі твої плачуть по-справжньому

ми так і не діждалися щедрості місяця
удавився власним золотом
як кульбаба пелюстками
давай хоч попрощаємось
ти перша жінка яку поцілував покійник
так легко
коли падаєш лицем у небо –
тлінний тягар летить до землі
варто лиш мить
розчленити на весь циферблат
і можна пережити
всенький вимучений антигелій
легко
хочеш спробувати
* * *
худі руки складені на грудях навхрест
мов дві гомілки під черепом
не жаль ані крові якою комар наповнює
своє черевце ні болю що тоненькою
цівкою сочиться крізь тіло
не від благодушності
просто важко уявлятися царем природи
коли тебе їдять
ми з комарем рівні перед природою
і його нинішня звитяга мало тішить мене
може взавтра чиясь менш терпляча рука
розітре сльозою по щоці
мій присмерковий спогад про тонкозвучні
крильця що так і не випросилися в життя
й на куций носочок комариного віку
* * *
хіба це диво – розділити п’ять хлібин
на тисячі кусочків
хлібин і в кусках залишиться числом п’ять
штука в тому що нагодовано людей
ні один експропріатор не був справедливим
навіть до тих кому роздавав
результат один – чи розтягати збіжжя
з великої купи на малі чи малі стягати
у велику – хтось завжди залишиться голодним
бо цим не буде створено нового хліба
не в арифметичних діях над явищами
і об’єктами життя – а в діях творення
треба шукати справедливості
чи не тому Бог обмежився виключно
актами творіння
* * *
хочеться плакати – плач
навіть коли положено божеволіти від радості
хочеш сміятися – смійся
навіть тоді коли з бруківки витискують сльози
найбільше радості приносить сам процес
животіння
головне що не відчуваєш себе в боргу
перед Господом Богом за цю благодать
як за нові черевики чи за вищу освіту
перед державою
коли живеш насправді – життя не відчуваєш
а от як заскрипить пісок в колінах...
як серце провалиться між ребра мов склянка
окропу між закляклих пальців
ну-ну – подумаєш як про жінку з якою зжився
і звик до її борщів і вибриків – вернеться
і повертається мов полюта кішка з гульок
і хлебче перестояну в блюдечці кров
* * *
мов сип худющий
над стервом свого тіла
заразом дитина і кошеня
нею до смерті заласкане
чи б не здох прошу пана
та от живу...
матерія вічна одначе
хоч інколи попахує
* * *
алгоритм твоїх рук у передчутті слова
шукає спосіб допомогти мені висловити
цей задушливий клубок якому бракує
моїх знань анатомії
не можу ні горлом ні серцем прокласти
йому стежку назовні
обсяг почуттів не залежить від придуманої
назви а їх безкарність перед словом
не дає змоги передбачити як довго
буде сотатися чекання і що залишиться
з цього заплутаного клубка коли вислизне
остання ниточка
так несподівані долоні на очах
своїм ніжним дотиком спонукують нас
згадувати жіночі ймення і
нікому в голову не приходить призвати
одне властиве темряві що починаючись
невідповідно скрадливо нарешті не втримує
своєї сили та ніби спохватившись
м’яко сплескує в кінці як солона хвиля
вщухає у піщаному березі
* * *
найабстрактніші відкриття математики
навіть ті що будуть
вже давно матеріалізовано
додекаедри радіолярій
кубики солі
решітки армобетону
фігоподібні кулі голів –
ще тільки вгадується
їхня взаємодія
дивно що проекцію
таких простих речей на полотно
називають абстракціонізмом
* * *
десь пропала мати
заплющ очі бач
десь пропала мати
а знайшлось теля
заплющ очі спи
чортеня сліпе
вкрилося й сопе
закрий очі бач
чортеня сліпе
лупиться з очей
закрий очі спи
бо прийде дрючок
вговорять бочок
закрий очі
все
ніхто й не помітить
що ти не проснувся
* * *
кров століттями тече
та не міняється нічого
хто звав до розуму
лишився для еліти
а популярні
кожний день якісь такі
що Господи прости
між іншим
чи справді муха сидить
коли вона не літає
* * *
і все одно біда
хороших людей так багато
що не знаєш хто твій друг
* * *
зима біла та не їсть снігу
а все сіно
по-гусячому витягнувши голову
широкими ніздрями ловить вітер
який хлюпає через обору
запахом молодого жита
що чорноряба
півторарічного запасу
забракло й цієї весни
* * *
бись ти лисе
кашки не розвезював по тарілочці
та по мордочці
журавель хоч не дуже тучений
тим же солодом кличе в гості
тонкі хитрощі переміряти
вузьким глечиком
потягли славу за хвіст
а тутті тут – привіт
привіт
і бузі
* * *
провесінь
верби в дівоцтві
місяць на чверть голови
блищить мов череп аятоли
я оглух від півнів у власній крові
шукаю дверей в п’ятикутній кімнаті
мене діва зове
я їй свічку не ставив
стисну роги золоті
в кулаці над головою
може мій мінарет одряхлілий
прийме в себе шалений іслам
буду крик свій вливати
назад пернатим муедзинам
в їх сатанинські голоси
* * *
коли красиво то не так болить
і може лиш молекула морфіну
покличе нас у світ спасенної краси

* * *
була тьма...
а оце світ?
оце земля обітована?
а заповіді твої?
а я?
куди я
звідки Господи?
я заблукав
на мить
а вже життя прожито...
* * *
і в світі речей стосунки не менш дивні
у повній тиші вони глухнуть
про це знає і найскрипучіший табурет
і не стане використовувати чиюсь позірну увагу
для своїх повчань навіть якщо
напередодні на ньому півдня просидів
найбільш непосидючий верчик
але досить вітрові десь у найглухішому
куточку саду перешепнутися хоч би
з одним листочком як враз розв’язуються
язики у всіх предметів
і кожен спішить погомоніти про своє
бо окрім свого ніхто нічого не хоче чути
ось ця запилена прикраса комоду
давно спорожніла завезена за тисячу
кілометрів від моря мушля – і кроки
і хриплий кашель і скрип дверей
і вранішнє куропіння – усе це продовжує
звучати в ній морем
* * *
ієрогліф терпіння малювали з рибаря ...
тонка це штука – грамота
впіймана риба за спиною
розучувала на піску
танець зустрічі з голодним плем’ям
певно так народжувалось мистецтво
а грамота? — тут ще треба
трохи порибалити
* * *
випадкова дівчина
наповнена по вінця коханням
проходить в полі зору
в нього так широко відкриваються очі
що втрачають здатність що-небудь бачити
перший порух виявляє бажання
бережно притримати
ці розколисані стегна щоб не пролилось
ні крапельки і водночас
заполоняє марна жага випити цей
гарячий щем весь до щенту
думка безсила пройти через частокіл відчаю
і вимислити будь-яку дію
якась тільки текучість чогось
без певного визначення
продовжує безперервний дотик
невидимої стіни
що розділяє дівчину та її бажання
котрі заполоняють його з кожним кроком
даленіючої постаті...
(часовий зсув сцена та ж)
випадкова дівчина яка заповнила собою
його паспорт квартиру ліжко
сидить у нього на колінах він притримує
її розхилені стегна і вкотре силкується
пройти через ту невидиму стіну
що розділяє дівчину та її бажання котрі
мов полова на вітрі кружляють літають і тануть
як би тісно він не стискав свої обійми...
* * *
забудеться
хрускіт обпатраних крил
і смак підгнилої жовчі
зсудомленими пальцями покалічені
стільники каятимуться крухими ротами
що бджоли не вміють
розносити мед
поблідне
на степ весь одна
ніким не цілована квітка
і схлипне –
його поховали живим
* * *
і в Бога я не наймудріший
і не вродливіший від хлопців на селі
чому ж мене ніхто не любить
* * *
не посилайте спраглого до моря
бо не спасе обіцяна вода
а біль кохання глибший від ножа
* * *
всі речі на своїх місцях
так кажуть нам десь кажем ми
а слова хворіють на амфіболію
* * *
квадратна троянда на килимі
кривава зоря у грудях
усе тут придумане й роблене
як посмішка швабри в халаті
провалля болить лиш спочатку
а потім пече алкоголь
вхопивсь за життя мов за склянку
хоч пити доводиться з дна
бо вітер байдужий вітрилам
сім футів небес над кілем
і все те сміття що сиділо у трюмі
зубрить архімедів закон
і хто тут рятується хто соломина
однаково
людей і соломи доволі на світі
* * *
хоче спать синочок
хоче а не спить
день квилить у грудях
ніч тече з очей
хоче спать синочок
хоче – не засне
аж улине падонько на ножі
будеш спати синку
і вдень і вночі

* * *
не вільно тобі...
Г.Посвятовська
не вільно тобі
не думай
а губи отверзті язиком тлумила
не вільно тобі казала

я тінню лягав під очі
я руки в’язав тремтячі
у серці клубком давучим
о як вона страждала
поки мене вбивала
* * *
виса хмара орця стала
чорнопірки штибом гойним
хлань небесну хляндрувати
типця вірного вхопивши узялись
швидко швидше через мус
дать остроги осторозі
з поміж синє жовте може
крізь ворота вороття
виблудитись у кудись
* * *
дорога в недоступне
це все-таки дорога –
ступи і оглянись
ціла купа протиріч
чорнобілими латками
заступила світ кобилі
що везе мій мозок сіромашку
в свій зелений сон
отак вповзає в тебе ангелочок любий
і хатку свою тягне на собі
а хто їх рахував
ці голі зуби
тебе всього лише лизьнули язичком
а вже в крові вся фауна кишить
пора хворобу обирать
твої притиснуті долоньки
улипли в шкуру пам’яті навічно
як окуляри у зміїні груди
якось собою впала слізка ненароком
і горло рушниці здушила
навіть лихо присмирніло
хоч і в’їлось в печінки
але прізвище – моє взяло
ми знаємо спати
хто каже чому прокидаємось? –
ось у чім заритого собаки
нюх і запах
і впійманий хвіст
* * *
коли болить то це
вже клопоти вчорашні
не в тому жалість
що все минуще
жаль того що мине
перш ніж пройдуть наші роки
багряним наркотичним цвітом
просякло золото пшениць
в свічадах піль – безриб’я
сіра зірочка колгоспна
стала раком над земняком
подивляє гороскоп
так довго ждали
ось розквітнуть зорі
що в стелі просочилися дірки
вирячкувате – куди йдемо?
не має сенсу
слова знають де літають
а як прийде кобранічка
то упийся ексвином
* * *
мимовільно вільний
порухом непорушності йду по життю
може по вулиці наче зарванській
волочу вовчого хвоста
куди не ткнись – уже були
і продовжують далі
безкінечний скін волі зневоленої
тільки гаврики
косять лаврики
раптом сквапно – несусвітній світ
мов травестія авести –
в чорноземах в злотогорах
чи то синім чи то морі
найбагатша країна лежить
і лежать – наче спірітус слізки – надії
сліпих кротів що вилізли в свободу
а винесли з собою темноту
на щебінь потрощених променів
вогонь роздирає полуду
та світло не має освіти
Господи чом же я бідний такий?
чи тому що біденком зовуся
чи тому що дурний
* * *
вапняними губами посміхається стіна
у віспинах вибілених на рівні потилиці
настає день і меркне
в очах незібраного поля рілля
вилазять з комунальних склепів мертвяки
сповзається стерво до чорного крука
він стоїть і лежить і летить
однобоко піднявши крило
дзьобом у небо камінне
вгризається гострий сморід стервотний
в м’ясо живих голів
на граніт повержених квітів
повіває чорний могильний дух
напинає багряні вітрила
вийде на берег сива Ассоль
викине в море
виклювані очі
* * *
на акварелях лісостепу
іржавий заскорузлий натюрморт –
розум честь і совість
як дрова лежать
серед сірого руна часу
з ніжністю пережованих будяків
секунди залишають свій тілесний слід
в обгризеному скелеті блискавки
затиснутому саркофагом
в малу стеблину полину
з гострим відчуттям леза
у відтятій голові сну трави
одно-дво-які стежки мурашок
у ніздрюватому екстракті хвої
нам вкажуть існування цілі
а засоби ми амністуємо самі
* * *
границя – це ще одна дорога
якою ходять пута мислі
перебреди мою уяву –
залишаться сліди весла
на дні дірявої води невода
наче б скелет вужа
може сороконіжка пробігла
сутінками пам’яті з її
ще світлої внутрішньої сторони
жадібністю рота твого
тремтить волога джерела
в прозрочистих оболонках секунд
очами небо відійшло
за межі ультра –
у карий холод аметисту
як би чорним по білому
пройшов вогонь
верхівкою зимового лісу
і потемряки з висмаленими очима
злітаються в обдмуханих дмухавців
спогад золотий
у крапельку від подиху ранкового
терпентинової терпкості трави
із середини зазирають люди
в яких одне ім’я
розбите в друзки слово я
* * *
жилочки ізотерм
ізобарів
пронизують око циклона
там під шкіркою хмар
повзають чоловічки
невидимою римою
до обряду безпорадності
так темне насіння ночі
проростає черню в шпарки землі
сліпі вікна
навпомацки лазять по стінах
мацають свічку
у темряві серця
десь в зашпорах шиб
ще тепліла надія
і запах гіркого мигдалю
облазив з душі мов латки
із шапки рябого собаки
і рай і пекло ми заберемо із собою
туди на відстань завтрашнього дня
де смерть сполучає сполуки сну
сон сполучає погляди смерті –
пустельну надмірність одноманітності
що народжується нищиться двічі
із середини і ззовні
зосібно безособова
вість приходить раніше провісника
на перехрестях добра і зла
людина мусить вибрати смерть
щоб врятуватися
той хто вбиває себе
не вміщається в тому кого вбиває
це коли півень розбиває яйце
з якого не встиг вилупитись
* * *
двосічний ферум ключа
символізує гостинність закритих дверей
коли очі стають засобом пересування
це вже не розкіш
та зрештою і не пересування
прийде оселедець змучений спрагою
а чарка пуста
і найглибша туга виходить словами
зіжмаканий аркуш мов шавка
тільки тявкне в пустому кутку
а пустелі ідуть караванами
невтолимою спрагою сліз
чиїсь надії вклякли у моїй труні
але пальці інстинкту намацують вихід –
я виходжу виходжу відходжу
так не змігши нікуди ввійти
* * *
звичайні грати
схожі на дитячі класики
так собі гра в добро і зло
в яку дорослі граються
навсправжки

к у п а л а
серед глупої ночі
зацвітають зашморги
на голівках вінценосних
з острахом пускають дівчата
свої надії по воді
на старість вони покличуть
з темної глибини літ
очима ополонок
і вдивляючись у свою порожнечу
тепер ти думаєш що знаєш
як виглядає життя
в період квітування папороті
ми прахом повторюємо образ Бога
* * *
хоч раз на вік
вихідний для совісті встановити...

так хочеться послати всіх
туди де їх не доробили
Р. S.
все на псе і т. д. і т. п.

Покраска раптором цена raptor u-pol цена

Ваш відгук

поет Микола Біденко

офіційний сайт поета Миколи Біденка


Яндекс.Метрика