Збірка Ліки зі смерті

2013

Обкладинка книги Ліки зі смерті

Close
Обкладинка книги Ліки зі смерті

Читати повну версію в PDF форматі

 

* * *

в цьому переповненому світі
де для мене немає нічого
я сам відбуваюсь як диво

десь в найхолоднішій зоні совісті
спалахом світла яке не застало нічого

лиш це дивне відчуття
що спонукає миттєво вдивлятись
у вже погаслий простір і думати
що ж то було

молоко в тумані
накопичує запаси прісних вод
у акварельному безлюдді холодів
тоне ледь чутно видимий
передсмертний крик перемоги
обов'язки й зв'язки розмиті
абстракції лунають навіть
коли ступаєш на паркет

без вороття пройду по небу
і витру за собою слід…

цей світ куди нас послано помирати
так недоречно
ми встигаємо полюбити

* * *

що вздовж що впоперек
стоять в мені ці вулиці безлюдні

я прикриваюся автомобілем
важко бути людиною
серед біометалевих трансформерів

скупчені в отари
вони пожирають подихи
залишаючи після себе примусове дихання

даремно язик шукає нейтралітету
у війні кислоти і металу
руйнуючи зуби
вилизуючи щенят чужих слів
зализуючи свої рани

ми вмовляємо себе – це не наша війна
і не помічаємо що все менше
нас умовляють формули
і дедалі частіше завмирають в очах рисочки
куди числа впаковують наше життя

здається я знову воскрес на великдень
полaмавши тоненьку ниточку кардіографа

а тут перевіряють диво аналізами
і продовжують вчити як правильно жити

я ходив поза сутінки
щоб зрозуміти свій біль
я не знаю як розкласти себе на слова
і не обікрасти душу

я заново глибоко дихаю
це радість і страх в глибині

з усього лихого між світлом і тінню
бійся себе
бо тільки в собі серед вічно живого
ти будеш вмирати… вмирати…
вмирати…

* * *

нічого... більше нічого
одну соломину господи
тільки одну соломинку
пошли в моє життя

нічого...
заглянув у дзеркало
там було темно

де той хлопчик
з подивом світу в очах
мене нема

мене нема лиш навстіж світ
який глибокий світ
і ця пекуча пустота
мене нема

чия розлита то печаль
у небесній далині
моя
моя загублена душа
щось вже останнє вириває із грудей

господи як мені погано
боже який я щасливий

* * *

є ще молодша сестра смерті
вона підхоплює нас льодоходом
розтрісканих інфарктів
несе в невідомі засвітки
сама заблукавши згасає
в конвульсіях порятунку
залишивши нам штучне дихання
і синюшні слова
та ще щось велике й добре
але задушене ненародженим

а ти подовжуєш інерцію
кроки віддають щемом
нігті ростуть сподіванням
легкого доторку обличчя
тремтливим подихом відчуваєш
як продовжує довшати волосся
попереду губиться безкінечна мить

а десь там поверх білого простирадла
упала чорна тиша підземних небес

і тепер коли біля тебе
метушаться скарабеї в білому
ти кричиш –
візьміть мене живим

та в спину стріляють свої
як їм сказати
щоб не від мертвого почули –
любов завжди молодша смерті

* * *

зустрілась мені вість
як пробиралась венами панібудьласка,
а навздогін помилування спішило
спізнилися всі троє – мені однаково
операційний день чи катастрофа
я перестав гратися у ваші ігри –
щойно покинувши пейзаж
повертатися до натюрморту

самогубство –
це лиш фатальне перебільшення самозахисту
бо наказ бруньці рости
приходить від зрубаної гілки

зустрілась мені вість –
повісилась зозулька під віконцем
уже на першому ку-ку

* * *

чоловіки народжують жінок в себе
через муки вростання чужого

між головою і серцем
щось стоїть на виході душі

хто пробував перекусити пуповину
перегризав собі горло

горобина ніч

вивихнутий простір
утворює засідки перехресть
що накидаються на зсудомлені руки
передчуттям видимого
але ще не болючого відчуття
страху неусвідомленої вини

звукові бляшанки репаються
сухим електролітом
нашорушуючи рисочки повітря
якими гостроосі краплі
злетяться хлебтати занімілу
на видиху пилюку
вдихаючи слабозелений колір надії
вицвілого прапора пустелі

ніч помирала в інфарктах
якась червона маячня
шпиняла в очі дороговказами
у згубі десь ревів маяк
немов біловані сирени

надію що відмучилася звечора
світанок дере на бинти

* * *

відбувається відстороненість
в якомусь сюрреалістичному плині
ніби задушений поспіх
хтось волочив за ноги у траву
крізь розчахнуті наскрізь ребра

погляд проходячи повз власне я
викривляється в гримасі
чиє обличчя він намагається пригадати в мені
з тих що теж проходили повз
а може це й було моє я
що викривляло когось

я справді намагаюсь пристойно
із себе виходити в світ
та що не надінеш –
рукави на виріст
комір на зашморг

провести б розкопки на території душі –
чи справді нам подарували
цей крадений вогонь
підпаливши наші голови

а серце мов дитина
хоче втекти гуляючи по небу
і я за ним немов ланцюг
якого загубив звільнений собака

я бачу там фрески очей
але не знаю чи плачуть вони
я знаходжу вишні губ
але не знаю чи мають вони
смак поцілунків
я торкаюсь грудей
і відчуваю сховану в молоці
ласкавість рук
що махають мені – прощай
а серце…
господи де мені знайти серце

я встигаю сказати люблю тебе
люблю
і чую як даленіє за нею мій голос
як повертається луна і знову
і знову повторюється моя доля —

отак я лежу у високій траві
дивлюсь на небо і закохуюсь
в кожну хмаринку

в кривизні мовних дзеркал
це не вівісекція екзистенції прибульця
люди добрі це моє життя
це як би собака писав про собаку
він не може не вити
не смердіти псиною
бо й душу він може знайти
лише там де ви
викидаєте сміття

* * *

лежали очі на бруківці
вставали вулиці як вежі
я мав би думати що заблукав
серед засушених абсентів

ловці доріг стояли в мухоморах
ховали милиці у пастки естакад

я відбігаюсь у вовках
підпаливши погоню життя
у пустелях жалів

серце розсиплеться на цифри
в непролазних скелелазках кардіограм
долаючи зону паркінсона
воно входить в самозабуття
і прокидається жайворонком

позасвідомленим холодом свічки
тиняється світло тунелю
запрасована в асфальтову сутану стіна
намагається підвести голову
щоб подивитися в огняні очі
ще незаміжньої смерті

наткнувшись на здивування ополонки
що застигла роззяпивши холод
між криком і портретом Н2О
в аварію попало скло
і подих вже посмертний

мене переступили рятувальні кола
і криво посміхнулось перехрестя

* * *

вперше побачив що планета кругла
коли до класу внесли опудало землі

вперше дізнався про існування лані
прочитавши про неї в меню

моя бродяча душа знає
біля кожного нашийника
за бантиком ховається кільце ланцюга

серце щоб не бути самотнім
носить з собою ножа
як сублімацію посмішки джоконди

паралельна свідомість
заповзає в шкаралупки метаморфоз

вперше мене вигнали з раю
коли почав помічати що це і є пекло

вперше відчув що когось рятую
перерізавши собі горло

* * *

мертвоговоріння в середовищі живих об'єктів
феномен

черепа що заволодів живим ротом

гамлета
котрий намагається звучати йориком
і офелією одночасно

це сухість води в рослинах що переселяються
в латинські назви по книжках

це виміри покірності
інтонаціями голосу
і формування виразу ритуальної маски
в книжкової шафи

дивлюсь на виїдений літерами камінь
як умирала чиясь мова
залишившись без єдиної душі

* * *

обламані крильця бажань
мама складає до небесної скритки
їх обіцяють повернути
за дверима старості

старість виявляється потрібна
щоб не жаль було розлучатися
з мотлохом світу

ми накопичуємо колосмертельний досвід
з того що ніколи не станеться
але приходить страхом

* * *

любов бога це хмаринка
це дим чи кинута зірка у пригірщ води
це тремтіння живого
там де ти вже давно скам’янів

але тобі потрібно більше
ти думаєш хіба велика втрата
позбутися ребра
і думка ця уже тягне клубочок відчуттів

здається це нагадувало поцілунок
принаймні на свіжій рані

ти так прагнеш подібного навзаєм
що в твоїх відчуттів
з’явилися свої відчуття
ніби смак з язика перебрався у ніздрі

але здається лялька вуду
точніше говорить про внутрішній зміст
цієї прекрасної форми

серед тисяч цілунків
тобі припасли і останній
скоріше за все ти отримав його наперед

і от вперше (потім буде частіше)
відкриє очі стіна
трьома словами з глосолалій

в одному розпач
що за тобою щось уже прийшло

друге з відчуттям що це тебе покинули

а третє горить
мов багряний птах ночі
погуба

знову й знову ти відчуваєш як чиїсь
люблячі зуби вгризаються в твою сутність
ти змиряєшся з тим що тебе терзають
немов ягня
коли відчуває в собі любов вовка
який іклами говорить
я жити без тебе не можу

і це правда
найбезпечніше біля нас почувають себе
ті котрих ми їмо

ти навіть починаєш любити це відчуття
мов христос ляпаси

і знов твої руки дароносно намацують
поверхню ребер але не глибше
де серце – там обман

найважче примирити наших жертв
із нашими катами
вони як привиди сходяться разом
коли ми стаємо руїною

змія не може зняти полуду з очей
не помінявши шкури

* * *

на обрусі скловатної зими я маю
360 доріг на 365 днів
і 5 банок бляшаного терпіння
куди сардинам голови не влізли

мені назустріч але наскрізь
тягнуться білі ниточки
літавців арахни з минущого літа

чи жаль мені що цей заплутаний клубок
знайшовся лиш у центрі лабіринту
як видно з аріадною ми розминулись долею
залишилась гіркота з якої видихались ліки

ми одноразові істоти
хоч вічні намагання вернутися навиворіт

відчиняючи й зачиняючи двері
я завжди залишаю щось за дверима

колись непомітно вони зачиняться
переді мною

чи все-таки за мною

* * *

дзвони били
один одного перебили
у чорні лійки малиновим гулом
зійшов подзвін
пейзажем із криків і застиглих позіхань
слідом за кулями
летять дві чорні діри
в зникаючу нитку ковтають
і цифрове креслення ночі
і призматичне розтинання сонячних
латок на свіжоораній стерні
це образ на зворотному боці дзеркала
що бачить стіна
я дивлюсь крізь стіну
як пропливає в повітрі грудкою
земляний хлопчик навиворіт мене
він зчитує вголос слова
в ту мить як я їх забуваю по черзі

кожному із сущих
дарована найвеличніша подія
якою б короткою рисочкою
не виявилася лінія життя
вона розірве час
і в цій безодні
мовчання каменя видасться
коротким зойком

що ми не змогли сказати
для когось воно звучить

* * *

літаючі скелети метеликів
милозвучні кістяки солов’їв
як стану попелом то буду ангелом
в порожньому небі кинутому в погреби

там вище птахів летять бомби
вище бомб летять літаки
понад зорі летять людські душі
на чорному чорні
мов сажа покосів мертвих птахів
бомб і літаків

а слідом летить земля
піснями і танцями вчиняючи помсту

* * *

коли велич знемагають
вона відходить в тінь вищої милості
і рятунку шукає в своєму безсиллі
де божа кров куди значиміша
ніж його плоть в облатках

найкраще з’ясовувати стосунки
за межею дійсності

не сходячи з місця
ти робиш набіг на невдачу
і в сум’ятті нав’язливих слів
вона в’язне в нюансах граматики
і вже сама воює проти непевностей іншости
десь там поза нами
в спустілому чеканні обірваного нами
зачаття

і наступивши ногою на лампу
ти можеш крикнути собі – я знайшов світло
воно тут справді є на відстані здогадки
у просторі між задзеркаллям і застінням

де в бізнесмонстрових тінях
щось зі згустка хвороб
виникало людиною знов

та не спішіть сповивати його
своєю пелюшкою жалости
все життя воно не спроможне було
сприймати нічого людського

хоча ви можете все ж
побажати з ознакою
щоб воно здохло а чи померло

* * *

до мене в лікарню приходила смерть
провідати самотину

покурили трохи
випили за рахунок здоров’я
мовчки погладила мене по голівці
і пішла

буває –
пропливе якесь диво перед очима
тільки милуйся

але на людей видно
справила приємне враження
бо все допитувались –
що то за жінка була

дотепер не знаю що сказати

було приємно повернутися
і ще застати присмак доброго віскі на губах
і ледь скривлену щасливу посмішку

декому треба померти
пошвидше

* * *

жовтий дракон дихнув над березами
з диму світанку виповзли сутінки
так і не вийшов день

* * *

я кинув у річку мобільник фірми яньхуй
він бовтнув і тихо пускає бульки
поговори з ним люба

* * *

вперше зауважив як нелегко
дивитися дзеркалу в очі
мов читаєш свій заповіт

* * *

ми тримаємо майбутнє україни
в своїх руках
принаймні коли заходимо до туалету

* * *

на світі менше лиха ніж вашої журби
не ставайте нещасними наперед
горе не вип'є стільки сліз

* * *

а чи знаєте ви …
мої маленькі гінекологи
щоб ваше інь не гвалтувало ваше янь
голову не пхають
куди вона не лізе

* * *

в білому танці крилатість метелика
протиснувшись серцем крізь шпарину страху
дівчинка щезає в жінку

* * *

зацвіли пластмасові стаканчики
клубки спростилися до джинсових плахтин
ножики вилетіли в сутінки збирать нектар

* * *

українській культурі
присвоїти звання новонародженої
посмертно

* * *

рак мав би вимерти але
він перший відкрив для себе
мислення людей

* * *

риба серед виметеної ікри
розшматований потік заліза
молот і цвяхи

* * *

малі дівчатка надівають кайданки
на вже жіночі груди щоб підкреслити
свою непокору

* * *

скільки ми перецілували жаб
що так і не стали царівнами
та мабуть і ми не порозумнішали

* * *

коли ближні твоїми стараннями
стають ще ближчими
ти помічаєш що вони зроблені
з твоєї самотности

* * *

коли ти дивишся на сонце
там яскравіють зайчики моїх очей
хіба дивно що тобі легше дивитися
в обличчя свого місяця

* * *

я відчиняю стіни в собі
поза себе лишаючи двері
я іду відправляючи час у минуле
що вчепилось у хвіст майбуття

* * *

в шматочку крейди
нас заворожує нескінченна живучість
монолітних могил

окреслюючи себе магічною лінією –
намагання звести явище в площину

в кулі потойбіччя звідусіль

* * *

сонце невидимка передягається в твоїх очах
це світло проходить крізь мене
ніби темряви не було взагалі
ми так далеко виходимо із себе назустріч
що доносимо лиш образи безтями
розклочені в пустоті
між нами

відбуваються зустрічі якихось часточок
що навіть не знають чиї вони є
одноелектронні носії мислення
в їх кодах-апендиксах достигає
насіння зворотного напрямку

безжальне тактильне відчуття бажань
голод плоті не захлинути
гарячою кров’ю кохання

назустріч зусиллям ніжности
твердіє таїна жіночих грудей
і водночас далека до незнайомости
постать зникає в своїй прозорості

* * *

те як вона одягала свою зіркову мить
тобі доведеться доношувати в собі
все життя
а до і після
будуть мінятися місцями

місце де чоловік торкається жінки—
початок весни

жінка
в палітрі сергія савченка)

темне тяжіння жіночого сяйва
в розлитому потоці феромонів
млосне борсання нічної зваби

павутиння підтримує ілюзію льоту
ми купились на поклик вогню
чи дозволить ловець нам згоріти удвох
чи закланні розплатимось кров'ю

але приходить чорне що в нашому до одурі
безмежжі знаходить край
і посмішки леткі і твердість що виростала
з нашого нестримного бажання і погляд
що в одночассі дивитися і бачити утворював дилему...
і все що відпалало в сигаретний дим
все йде у чорне – забувать

* * *

нас душі покидають
мов біженці в мовчання

чи може глухота
нам розказати німотою
що з нами сталось там
де рухи поспішности
лиш припорошують спізнення

ковтками зріджене повітря
мов віхоть віхоли змітає
залишки слабіючого пульсу

мертві очі зустрічаються
з живим подихом що зучора
тремтить у мильній бульбашці

* * *
я заходжу в гості до орла
коли він ще спить у польоті

аби обмінятись світанком із сонцем
ми сходимось блиском очей

я травам засвічую голови
навстріч обганяючи вітер

не кличте мене в заводі храмів
моя стихія — політ
адресу напишу на клапті блукань
кресалом метеориту

підганяйте равликів мислі
сірими звивинами

я не можу чекати
маленька іскорка спраги
допиває чашу життя

* * *

в. бикову
шашечки площ охопила
гуртова епідемія самотності
юрба гребе зябрами на місці
ніби шахи у власному соку

друже нас прикінчить життя
блідоспірохетні дітки венери
і жваві черв’ячки
їй-богу не смерть придумала
йохану косу і руку кістяну
нас більше лякає рот
що недавно ще був устами

стоячі води буденності
скільки в них потопилось днів
що водили нас краєм стакана
тупі ножі безсоння
довшають непомітно
зіштовхуючи у збочення
набожну меланхолію
тепер уже чорт-зна куди нам
ближче до вечора чи до світанку
ні треті півні нас не почули
і обминули нічні мотилі

нам світять однаково мрячно
і серце данко і голова дракона

* * *

те чого так всі чекали
вже настало
і ти біжиш спішиш
між там і звідтам метаєшся
аби встигнути

біжиш спішиш
що не бачиш нічого

так
звичайно не встиг
а може не впізнав
буває трапиться мить
та з минулим часом всередині

коли все даремно
як буде правильніше —

продовжувати чекати

бігти далі в невидячі очі

чи пропади воно пропадом?

Господи
це задачка для тебе

* * *

ю.горкуну

коли потрапляєш в алгоритм недоречностей
коли ніщо сумірне не збігається
для знищення використовуємо
свій образ і подобу

хто за життя зазнав гіркот
готовий до насичення отрути

напруга обволікання породжує
прагнення проникнення –
вдертися щоб захистити
розорати щоб засіяти

свобода собі на захист
будує тюрми

але ти мусиш стати батьком
того що тебе руйнує
щоб не став безглуздим світ
який вибудовується тобі назустріч

бо від часу необачно надкушеного яблука
відбуваються переістотнення
від хижого поглинання
до засвоюваного випромінювання

відчуття власного дару
співпадає з дароносністю

і хоч готовність даруватися
означає лише потребу
не зважаючи ні на що
ти можеш сподіватися на потрібність

* * *

внуків кам'яних баб
не відірвати від могильної спідниці

прапори набиті сіном
свою битву згноїли на пні
зате переварили пекло на варення

уже відгавкався в собаках
тихий бунт заціплених зубів
ми не вміємо постати разом
проте гуляємо в одному місці –
на святі своїх могил

так хочеться брехнути щось хороше
про нашу історію
але вже
навіть 300 кривавих плям
вишили хрестиком на сорочці з-під Крут
щоб покрити святою смертю свою недолугість

тим що говориться від імені народу
можна озвучувати риб

* * *

на хрещатику зарослому папороттю
пасуться динозаври

на лисій горі жує шкури змій горинич

я сиджу на захаращеному подолі
в ледь живому автомобілі
і чекаю розкуркулення юрського періоду

коли вони вимруть
і привезуть їх нарешті у відбитках вугілля
і в бочках нафти

але мила реальність жорстокіша
за найжахливіше минуле
нам ще треба видоїти
з живого двоголового клишоногого
хоча б каністру бензину

згадалось бабусине
захтів з чорта молока
як він не пасеться

* * *

гість з майбутнього іудохристос
зітре пилюку призабутого вчення
зі старих літер
успішно розпродасть віру
вдало продасть спасіння

дозоване божевілля однакове
в обгортках чи для цукерок
чи з під патронів
а на похмілля кожний знаходить
лиш свої папілярні лінії

навіть себе послати нікуди
всі адреси до запитання
в колі сестробратів
двері відчиняються лише всередину

і довго житиме авелькаїн
зроблений з глибинного чорного золота
поки не вигниє обвуглена серцевина
якій не знайшлося місця в грудях

квіти зла заманливо красиві
мов уповільнений вибух сухої осики

і ріка із торішнього снігу
ховає свій холод за спину
вона шукає вашу спрагу
як бездонний колодязь
голубого ока серед навислих небес

а те що завжди було веселим вином
раптом каже – я кров його

київ

сьогодні він завалений донецьким сміттям
це морда україни
мальована похміллям на розгул
і так брудно заздрить золотому леву
який своїх шакалів розігнав

ти пробираєшся переплутаними
мов курячі киші
геометричними уявленнями ніг
як можна жити без важкого в голові

венозне переплетення вулиць
більш досконала машина ніж гільйотина
люди стають відсутніми
як тільки погляд проходить крізь них
ніхто навіть не противиться
твоєму бажанню матеріалізувати його

вони приречено відходять у небуття
і щоб розминутися з ними
ти залишаєшся в невідомості
випасаючи на асфальтових калюжах
тисячі бульбашок
що вискакують з сухого дощу
пустих оболонок їхнього життя

пульсуюча жилочка крові
бореться з твердістю каменя

* * *

небо наковталося чорнила
з моря невторопаних писань

хтось закрив палітурки мороку
і промовив – книга

рояль затягує у чорне
зуби свого равлика-мучителя

застигає текуча архітектура музики

короткозорість сягає по окуляри
сліпота відкриває нові світи

пройшла хвилиночка через двадцяточку
і заблукав я у стежках
намальованих кимось вві сні

благаю лиш не сполохайте молитви
я молюся вголос коли хроплю

свої сни я присвячую
майбутнім нещастям

просвітлення відбувається скупченням
і миттєвим спустошенням
темноти у напрямі росту

жінки що пишуть олівцями
у своїх очах
я люблю вас повії
зелені піраньї асфальтових рік
ви впіймали смерть у свої бажання
а я випрошував у неї
свої загублені інстинкти

хочеться бути світлим
хочеться бути свічкою
показати язика дохлій запальничці

* * *

візьму в долоні стару картоплину
посаджу в землю біля подушки
вона тепер у неї кам'яна

це найніжніша шершавість
із тих часів коли замкнулись твої очі
я поливатиму її своєю слухняністю
з тієї алюмінієвої чашки яку колись
моя лукавість оминала
в пошуках води для пересохлих вуст

якщо твоя картопля оживає у землі
весняною водою
я напуватиму тебе із серця – повернись

бабусю дитині страшно йти
у цей самотній темний світ
чи хоч почую ще
ці найлагідніші в моєму житті слова

а хліба б ти боявся гицелю

* * *

які речі ви намагаєтесь озвучити мною? –
ось ваша луна а за нею моя стіна

ви мов гусельня цвинтарних квітів
підшукуєте в пам’яті трафаретки слів
щоб почути в моїх очах

та немає живої води
в перекопаному полі шуберта
він садив тут любов
після того як йому її вбили

з цієї чорноти я вириваю лише крик

це музика
що оживає в мерлому
це майже те саме що ви гнете в три погибелі
коли хочете щоб вас почули
але не думаєте що сказати

інколи фарбований презерватив
здається схожим на синього птаха

* * *

серед ночі різня серед квітів

розтерзало білобликих в чорний вирій
ніби сон мерця пройшов ініюватий
світанком у вечері молочному

фіолетове марево лежить під ногами
в проталинах для росту нігтів і волосся
крізь моє знекровлене серце
проступає земля
став я донором для півоній

обдерті шматочки терзання
розповзлися на чорні та білі
квадратики болю
куди всюдисущі батьки –
(люди що граються людьми)
запихали напутні повчання

щоденні проводи слухняности
захаращують внутрішній простір
пустими рамками

як риба в шпаргалках луски
підказує неводу контури свого паралічу
я розкліткований немов ще в школі
був намальований мамою
в зошиті для арифметики

підловлений на словах
в думках не заховається

* * *

ви бачили в небі птахів калік?

чому ж бо ми ставши сміттям
не можемо прибрати себе після себе

перший крик новонародженого
повинен бути передсмертним

надто милостиві зірки
виселені в світильники

перевиробництво бажань
призупиняє існування планет
що вклякли перед циганкою

молоком мішені блукає
нещасний випадок
хижою жалістю посміхається

що б його зробити таке хороше
щоб всім погано стало

завтра це вчора

тече – чия вода тече – червона
лежить – чия земля лежить – червона
люди стоять зарізані – дивись
дивляться

* * *

куди пливемо ми на кораблі
що час від часу відчуває себе безлюдним
чи то островом понеділка населеного п`ятницями

яка прозора бездонність глибини

де втопилися наші літуни
там закопані наші недоторкані
запасні острови

та лоцманська мапа подерта
в найпотаємніших місцях
як фотографія розлуки по лінії
ненародженого дитяти

коли стирається безслідне
мов помах руки із повітря
в стихій невидимо-невідворотних
проявляються притаєні наміри

як в дієслів що стали іменниками
чи пробудженого тестостерону
що в шумовинні крові чує верески
гвалтованої туфельки попелюшки

вони в своїх вибух-синтезаторах
прихованих в шпаринках
фарбують дим у колір забуття
куди розходяться райдуги

ми вловлюємо цей запах гару
з прийдешнього
ним же застелене і минуле

їх розділяє голуба рисочка димку
чи щезний слід що проступає після миті –
якщо дивитися відсторонено більше

* * *

битва полонених армій

в холоднокровно вирахувану долю
якимось зозулиним еквілібром
підкинуто безумну волю

пішаки ще при надії молять бога
але фігури вже торгуються за ендшпіль

розгорнуті формули графіків
на непроникних лицях солдат
спробуйте відгадати на них
прогноз польотів ластівки
чи передрікання ворони

забава для роззявлених ротів
що необачно так позбулися голів
в заміщенні слів
відчуття просторового небуття

казання маленькими безоднями
часом твердіє до форми наказу
як правило в розкопках мертвих дій

де колись поламані іграшки
тепер виконують нам вирок
нездійснення

* * *

срібна сіть що нас і сонце
оберігає від проникнення у воду
вона мов хаос що стримує порядок

який порух повинне зробити тіло
щоб означити свою глибину
якщо всередині не відчуває моря

крок до жінки означає безодню
а там в глибині примарний образ
який ми вперто творимо
десь у віках згубивши галатею

та ступивши в мілководдя танцю
чи дотягнеться чи видихне
твоя душа живинку в мармурові губи

але знання так легковажно
прогулюються біля відповіді
і як триматись віри? –
коли всі спритники котрим щастило
заглянути у відповідь безцеремонно
пролиставши книгу буття
вертали з пусткою в очах

* * *

ліс зроблений з ослонів буфетів
і плетених крісел
ліс що приміряє на себе дубові дошки
ліс що галабурдить комфортом

це він скрутив в’язи нашій молоденькій совісті
висмалив наші очі своїми пікніками
це звідси нам на кухню прокралась пилорама
це він залякав нас своїми вовками
коли ми червоною шапочкою
несли пиріжки з добротою

ось знову чути як у хащах
передягається бабусина сокира до вінця
якого ще нам ката приведе вона

серед горілої стерні млинове коло
як оаза прийдешніх місячних морів

* * *
черепки живуть довше
хворі переважають
околиці околівають

лаконічність каменю похерив папір
розмноживши слова калічки
підтертий ними зад
страждає навіть більше ніж те що їх писало

життя пересувається в руїни
у вічне ніби спиною вперед
чомусь нас не страшить минуле
копаємо чуже – викопуємо майбутнє

кілька цифр шматочок дерева
пластмаси димна суміш
це ти якщо тебе знайдуть під мікроскопом

розчавлену куполами
закам’янілу нашу гавкотню
чи зважиться котра математична матриця
торкнути органом чуття

* * *

пам’ятник швидкості – завислий вертоліт
дивиться на нашу кров
тремтячими очима застережень

повітряні знаки як мовні карби
що стримують плинність
зникомого в гладь п’єдесталу води

це нинішні враження в майбутньому часі
від кроків наближення
кам’яного господаря

нерухоме мов калюжка світло
світлофора стиглість нерухома

стигле перед недозрілим
мовби навиворіт аргументує себе

і перелітний птах грудей
що збувся крил у кругосвітці
навколо того світу
впадає у сплячку на зебрі багряній

перебороти стояче проміння
пропонується на швидкості нуля

* * *

мерехтяні радіуси вишень
в діаметрах ротів
червоне щезає в червоному

у надслуханого яблука вимальовується рот

коник і цвіркун ритм і мелодія
змагають одне одного
серед втомлених списів трави

влізла в муху гадюка
облизавши медовий спас

тепло холоднокровних
подріботіло босими словечками
по молитвах
щоб смерть не виходила за межі ввічливости
гнізда прирікаються на бовтуни

посмішки ножів
ганяються за листяними ластівками
у зріджених пасмах приосіннього сонця

застигле поривання вербове
відмирає в кораловий вирій

перевернуте поле лицем у землю

скваплі тягнуть квач по небу

на окраєць сходять мрячки

* * *
оргазм міокарда
він пустив собі в рот карамельку
пропустивши кулю мимо виска

* * *

я розбивсь об людину
і немає причин
тільки верхом в повітрі
білий дим... тихий скрик

бог шепнув – не зашкодь
лиш глухим лікарям
ті обривки казання
не шукає ніхто

я наївся землі мов дерево
синтезую первородний гріх
в мене мертво вчепилось яблуко
і насінням кричить вернись

* * *
розбирати тіло деталі поки воно
не стало чимось цілим
настільки цілим
що не матиме жодних деталей
як тіло без органів

світ розсипаний в речах
навіть в дощечці образ божий
небо вибарвлено біле
в зелень навиворіт вербового листя

я мов лінія що зірвалась з пера
я й сам не від того
щоб повернутися в правильність
але як підправити те що ковзнуло за межі
за межі всього
а всього ж то білий клаптик
чи табула раса так говоримо коли
втрачаємо витоки з поля зору

запхни назад в груди розірвану квітку
це все-таки назначено – прожити своє
не варто починати себе спочатку
тільки загидимо світ

* * *

роздерся навпіл ведмідь
мокрим кашлем по сухому небі
вогонь породжений водою
вертавсь відлунням із розбитими грудьми

ця мить грози що мала
найглибшу таємничість в своїй паузі
тепер от скаче цифрами як вольтова дуга

у неї в дощ були напрочуд музикальні ноги
де б не ходила то тільки по клавішах роялю
лише обличчя змінювало дорогу перед собою
то асфальт то райдуга то примружені зморшки дюн
вона мило говорила ах ти гад
в моєму тижні ти вже розмножився на шість ненажерливих голів
і лише в неділю я маю приємність наступити тобі на хвоста…

я дивися і слухав ці невловимі струмки
я став їхньою дорогою
лише не міг бачити як відбилося це на її обличчі
вона йшла десь під парасолькою
і говорила до телефону

* * *
дощ у вогні
це зрима частина музики крові
відчуття розчинености тіла
в скипені стоячих і прямостоячих вод

дієзами хмелю біжить
жаруками скошений шум
на кінчиках чорних крапок
біла нитяність

і кров по краплині впереміж дощу
цвіте і згасає як нота
бджоли у симфонії трав

а біс миттєвости що нудився роками
знайшов своє залізко в мене під ребром

* * *

небо відходить за межі червоного
пронизливість падає мов завіса
троє сонць позбавлені тепла кольорів
двоє з них очі твої/мої

дзеркало падає обличчя падає дзеркалом
усамітнене в дзеркалі віддаляючись
гострі розприски скла
написали мій обрис новий нетутешній
я переселився в помах незворушного
і щез у розтрисках

трепет птаха залишений в грудях
ще довго шукатиме шлях очевидний
зумисно б’ючись об ребра скляні

* * *

одного разу я виблював піском
як невиразний осінній листок хитнула картинка
згадав – мене наново зробили з глини

* * *

Господи повір нарешті в мене
хоч певно це не легше
ніж мені вірити в тебе

Der letztere Umstand bringt eine wichtige Folge: Pavillon zu machen «кондовую» – Sache viel Gluck, scharfsichtigen Auge, Phantasie und kunstlerischen http://besedkidacha.ru/de/Proekt-besedki/Besedki-Dizajn-dyoshevo/ die spektakularsten примитивистские Lauben ergeben sich nach dem Prinzip: kam, sah, schleppte, machte. Uglyadet gleiche konnen, was Sie wollen: von d

Ваш відгук

поет Микола Біденко

офіційний сайт поета Миколи Біденка


Яндекс.Метрика